Додому вернувся увечері, взявся підмітати і собі на радість побачив у ґанку на підлозі під лавочкою складені вдвоє два листки із зошита в клітинку, густо списані Маріїним почерком. Волала “ради Бога” пробачити її, ганьбила себе за легковажність, запевняла, що тільки його любить. Писала, що віршем зовсім не ображена, що й Зіні він сподобався, що рима в ньому неабияка, а це ознака таланту. Називала коханим і запрошувала, як Голики поснуть, піти разом у берег Тясмина, щоб попрощатися. В кінці вказувала адресу в Одесі, де вона мешкатиме, виїжджаючи вже післязавтра. Останні слова її були для Петра ударом в серце, адже знав, що і Сергій Пшенишний їхатиме саме післязавтра.
Зустрілися майже опівночі, як місяць уже хилився на захід. Зорі на небі були якісь ніби яскравіші, ніж звичайно, води Тясмина - незворушні, як зачакловані, - ніби й не текли зовсім, цвіркуни в травах, як ніколи голосно, сікли ніч, десь аж у діброві не вгавав соловейко. Верба, до якої його мовчки привела Марія, похилила стовбур і купалася віттям у воді, якісь птахи били крильми в її галуззі.
- Зіпремося на вербу, Петрусю, вона, як лава, - потягла Марія мовчазного від щастя хлопця. – Хочу бути коло тебе близько-близько! Ось так! Розкуйся, запалися і не соромся! – притуляла вона замком рук Янчука до себе. – Ти мовби боїшся мене, а ми ж прощаємося! Ну, скажи щось!
- Не люблю цілувати тебе після когось! – відчуваючи тіло дівчини, розгублений Петро був готовий на все.
- Чи мене убавилось від того, коханий?
- Від чого?
- Ну, від отого давнього цілунка приставальника, який тобі вдалося підгледіти і який ти мені не можеш простити.
- Я не один бачив і навіть недавно, а скільки таких, що не бачив! – млів хлопець від муки блаженства.
- Марниця! Я згораю від кохання до тебе! – впилася Марія в його вуста палючим лоскотом. – Хух! Це мене Зіна навчила так цілуватися, ти не подумай. Це ж я упросила Зіну, щоб вона приспала Голика, і вилізла через вікно, щоб із тобою побачитися, і бігла сюди, мов ошаліла, і хочу, як забажаєш, бути близькою з тобою! – знову цілувала дівчина Петра. – Цілуй, цілуй! Сам же присилав мені Олесеве “Більш молодість не буде!” Ще трохи! Ще! – задихалася. – А ти дужий і вже дорослий, тільки, чую, любиш мене душею, а я тебе – і тілом усим!
- Спочиньмо трохи, поговорімо, - втрачав Петро розум, вириваючись із Маріїних обіймів.
- Адресу маєш, то пиши мені, а коли що, пиши Зіні, вона залюблена в тебе, як і я, аж до ревнощів. Любила хлопця, як ангела, а цей депеушник Голик витрясав лишки хліба в селі, побачив її і сказав матері, що у нас не викачуватимуть, якщо віддасть Зіну за нього, розвідного. Відмовила, то арештував батька нашого, збив до невпізнання і повісив на шнурові, об’явивши, що тато сами повісилися, а Зіну підстеріг у лісі з грибами, побив і гвалтував кілька разів підряд, аж поки вона не втратила свідомість, - зажурено розповіла Марія історію сестри.
- Чому ж Зіна не уб’є його, не піде в окружне ДПУ і не розповість там цього жаху, вона ж старша від тебе й розумніша?!
- Яка старша?! Близнята ми з нею! Позаторік вона була, вважай, дитиною, - примовкла на мить, щось пригадуючи, Марія. – Її наречений пішов у Яр, як дізнався, то застрелив його Голик, як холодноярця. Ходила вона у окружком до якихось Левковича й Ленського зі скаргою, то арештували її, а на другий день Голик забрав Зіну, ніби вирятував, а виявилось, уже вагітну.
- Чого ж у них дітей досі немає? – плакав у душі хлопець.
- Не бажає вона мати дітей від ката, то ведмедівський фельдшер поміг їй скинути дитя, а після того вона не вагітніє. У Голика вже троє байстрят є!
- То у вас хлібовикачки тоді не робили?
- Для виду робили, але забирали марницю, бо керував тим Голик. Ми не голодували так, як інші, - щось не домовляла Марія.
- Убийте його вдвох!
- Каторга ж буде! Нікому ж за нас заступитися, матір і ще двох сестер постріляють! Мати з плачем просять Зіну терпіти. Скажу тобі більше, коханий Петрусю! Голик і мене хотів згвалтувати: раз, як Зіна була у медпункті, три ночі, а вдруге, як вона приїжджала в село сапати грядку, а я на ті дні мусила жити в нього на його вимогу до матері. Бився зі мною смертельно, я йому надірвала вухо і здавила ще дещо, як товкся по мені, і перший раз утекла. А вдруге передбачливо заготовила сокиру, то схопила її, а як він вискочив у сіни, накинула на двері гака, - тихо заплакала дівчина. – Ні, не думай! Він мене не взяв і не візьме, я сильна! Моя поїздка від нього, як і твоя – наш рятунок! Любить він мене, тому й тебе ненавидить по-звіриному! – змовкла, зітхнувши. – Батька Андрієм звали, то пиши Андріївні на конверті, - шморгнула носом, уже заспокоєна. – Буде робота і гуртожиток, то напиши мені і я приїду. Не думай, тягарем тобі не буду, ще й у помочі стану зарібками, поки вчитимешся. Бачу, ти свідомо не йдеш зі мною на близькість. Зіна мені також наказує не спокушати тебе, я її слухаю, а сама згідна на все. Ти ж такий порядний, надійний, чесний, чемний, аж мені часом не віриться! Таким і будь, любий, завжди!
Ніч клонилася на спадок, Тясмин обкладався білим туманом, соловейки били батогами в діброві, а луни котилися гаєм. Молодята почувалися ніби у райській пущі щастя і блаженства.
- Нерано вже, пора мені додому, то побавимося ще та й розлучимося, може, й надовго, - схиляючись на вербу, знову потягла Марія Петра на себе, аж дух йому забило. – Коханий мій! До побачення! – взяла в руки хлопцеве лице і обціловувала його, вся пашіючи від збудження. – Дорогий мій! Солодкий мій! Люби мене і не забудь! – не відпускала вона хлопця. – А знаєш що? – почала Марія гарячково розстібати кофтину на грудях. – Поцілуй мене!
І поки Янчук обціловував її тугі перса, Марія цілувала йому навіть руки, змушуючи його повірити у її щирість та відданість і забути самого себе. Мліли ще трохи, поки Марія не стала вже збиратися.
- Досить! Мені пора, коханий! Звабливий ти і медовий, як ніхто на світі для мене! Хай ця ніч лишиться для нас обох найкращим спогадом!
- Слова твої, як Божі зерна, палкі й ласкаві! – відхилився Петро від Марії. – Аж у серце западають.
- Твої то слова, коханий! З листів і записок твоїх. Я не лише в тебе закохалася, а й у них. Ми із Зіною кожного дня читаємо їх, як молитви, дивуючись, де ти ті слова береш. Я тих твоїх виразів і зізнань зібрала вже цілий зшиток і ношу їх при собі, - потягла Марія Петра за собою. – Підемо повз твою хату, хай я ще раз побачу ті вікна, в яких виглядала тебе… Тепер – усе. Ти лишайся, а я пішла, бо вже світає! До побачення, коханий мій! – позадкувала вона. – Живи здоровий і в гараздах при успіхах і удачах! – звернулася до нього його ж словами. - Поклади мені на прощання записку в дупло верби, може, забув що сказати, а моя - там буде! – побігла вона додому.
Стоячи на розі, Янчук бачив, як дівчина навшпиньки підійшла до хати, шаснула всередину через відкрите вікно і помахала йому рукою. А як закрила його, то ніби цілий світ за собою зачинила. Дивно, але йому вже не хотілося осуджувати Маріїну похітливу розбещеність. Порівнюючи її інтимну поведінку з вакханаліями “шобли” у гроті, які спостерігав колись, він робив висновок, що похіть, освячена любов’ю, - природна і навіть нормальна. Ніби збагачений таким висновком, хлопець мертвецьки заснув, зашторивши вікна, бо надворі вже брів день.
Геть по обіді його збудила тітка Уляна, ледь достукавшись. Дивилася на нього лукавими очима, усміхаючись.
- Кланяється тобі твоя сусідка Зіна, була тільки-що в неї. Марія також спить, як убита, тож здогадуюсь, що ви прощалися цієї ночі. Молодим молоде й робити, - присіла на лавку, поки Петро вмивався. – Турбуюсь, що чемодан у тебе замалий, а білизни маєш уже чимало, то її б у окреме міща-заплічник скласти, приміром, у чемодан же взяти все інше, - розгорнула на столі вузлика з гарячими оладками. – Це Зіна тобі передала – підкріпись, бо як остигнуть, не такі смачні будуть. І сирове полотно на міща – теж від Зіни. Вона ж мені дозволила пошити тасьму на машині, тій, що твоєї матері була.