- Наша машина у них?! – був явно спантеличений Петро.
- У них, у них… То пошити тобі?
- Пошийте, будь ласка! Не знаю, як вам і дякувати за турботу про мене…
- Пам’яттю та добрим словом… Таки зараз і пошию, поки того нехриста вдома немає, - пішла жінка з хати, геть розчуливши Янчука.
Більше години Петро писав і переписував прощального листа до Марії, переживаючи, що так і не узнав, чим вона правитиметься до тієї Одеси. Надумав собі, що поїде, напевне, як і Сергій, зі Знам’янки, а відтак повезе її кіньми через Чорний ліс сам Голик. Аж страшно йому стало від передчуття лиха!.. Дописавши врешті у додатку до листа, повного запевнень у вірності, що їхнє одруження буде можливим лише при умові збереження дівчиною цноти, він відніс згорнуті трубочкою листки в умовлене місце. Маріїної записки там не знайшов.
Надвечір тітка Уляна принесла йому готовий заплічник, нагадала, щоб не забув попрощатися із дядиною Оксаною та сестрами і перехрестила його на прощання. Хлопець по її відході взявся збирати речі: білизну, ковдру і подушку склав у міща, а книжки, конспекти, зшитки з віршами і вирізки з місцевої газети лишив у чемодані.
За цим заняттям Янчука застав Рома Дорошенко, що на прощання приніс йому торбинку тютюну. Порадившись, хлопці вирішили, як стемніє, крадькома натрусити Петрові на дорогу дорошенківських груш. “Операція” вдалася: поки Роман стояв “на цирлах”, Янчук назбирав цілий чемодан запахущих “дуль”. Прощалися друзі на мосту довго, ласуючи краденими грушами, домовляючись про переписку і продовження дружби через три роки, коли Роман приїде в Черкаси вчитися в інституті.
Додому Петро пішов берегом мимо учорашньої верби, щоб забрати з її дупла Маріїного листа, а вже маючи його в руках, понісся стрімголов до своєї кімнатки, щоб швидше прочитати. Завішуючи своє віконце, Янчук мимоволі зауважив, що в Голика яскраво горіли всі вікна. Запаливши каганчика, хлопець узявся до заплямленого сльозами Маріїного листа. Перечитав раз і вдруге всі чотири сторінки, зупинився на окремих місцях, де були клятви у вірності й палкості, найбільше вражаючись тим, що було дописано в кінці: “Все життя, мабуть, буду шкодувати й плакати, що ти був упертим, а я нерішучою, бо ж їхатиму до Знам’янки із катом і бандитом, і все може статися, але боронитимуся до смерти! Така, мабуть, наша доля, як отих «Мандрівних зірок», що ти давав мені читати…”
Щирість Маріїна розчулила хлопця, а її висновок аж нажахав! Тепер тільки Сергій, подумалося, якби хотів, міг би врятувати дівчину, засівши в Чорному лісі. Лишалося вірити у Маріїні запевнення: “Я дужа! Буду вірною тобі і недоторканною! Цнота тіла мого – тільки твоя, коханий мій!” З тим і заснув…
Поснідав Янчук наступного ранку шматком черствого хліба і грушами, невиспаним пішов до лікарні за довідкою для вступу на робфак, а як вернувся, застав на цямрині колодязя Петра Овдійовича. Учитель лише заглянув до нього в кухоньку, поговорити ж захотів у читальні.
- Хотів тобі дещо сказати напутнє, та бере мене сумнів, чи варто, - ожурливо почав учитель свою мову. – Воювали ми разом із твоїм батьком у Чигиринському полку червоних козаків, а тепер пошиті в дурні, як і мільйони наших людей. Не послухалися були есерів, самостійників, незалежників, боротьбистів і укапістів, то й знищують тепер нас до пня в червоній імперії. Мусиш закарбувати і запам’ятати все, що я тобі говорю, бо хто ще тобі щиро скаже! Сховай від світу почуте за сім замків у самому серці – говорю це тобі і від імені твого батька! – примовк на мить. – Не кажу про жовтневу революцію, то був, фактично, лише переворот. По лютневій вже революції не були ми людяними, а, наслідуючи здичавіло-хижих білогвардійських солдатів – лютих звірів, убивали й калічили все на своєму шляху, гвалтуючи жінок і дівчат, намагаючись чесно виконувати накази наших сліпих командирів і комісарів, яких сьогодні вже майже не лишилося в живих. Були ми нерозривними з нашими братами-росіянами, а вони або розбрелися по домівках, як брати, або лишилися в нас, як переможці й визволителі, а фактично, як окупанти, будучи підсилені такими ж агресивними продзагонівцями та всілякими неробами-чекістами, для спасіння нової імперії під комуністичною вивіскою, - примовк на мить Жабко. – У 18-му я став членом КПУ, було тоді нас, українців, всього три з чимось відсотки при п’ятдесят чотирьох відсотках росіян і чотирнадцятьох – євреїв. Отож, при такій мізерній чисельності ми не були представниками свого народу, а лише каталізаторами для отих агресивних росіян! ЦК РКП(б) тоді вже дав згоду на створення КПУ, як своєї складової частини, тільки з тактичних міркувань дозволивши нам об’явити її у пресі незалежною, бо імперію вже при Ленінові було поставлено на царські колеса, - примовк учитель, оглядаючи портрети на стінах. – Вже сьогодні національно-російська зверхність, чванство, пихатість, якщо не зважати на їх позитивно-теревенне забарвлення, є невігласно-держимордними, розбійно-гвалтівними і нахрапно-насильницькими для нашого трудового народу. Коли отак же ітиме й далі, то вам жити буде гірше, ніж нам при царатові. Адже відроджуються ті ж давнішньо-царські стовпові дворяни із партквитками і необмеженими повноваженнями, для яких закони – не закони і при яких нероби-ледарі з-поміж наших представників є лише яничарами-свавільниками… Не дивись ти з вірою на отой плакат над Леніним “Вся влада – Радам!” – продовжив Жабко. – Всі ці написи, газетні твердження, плакати, книжки, особливо ті, що їх пропагує партія, в дійсності брехливі й імперські, а вождь – гірший від найгіршого царя! Влада у нас уже не у Рад, а в руках репресорів-насильників, казнокрадів, блудословів і нероб та холуїв! У так званій нашій республіці панує все лише антиукраїнське, розкладницьке і розвальне, рядові члени партії тільки для вигляду та на папері комуністи, а українізація – це націоналізм! Комуністи нищаться членами… Чому тобі про все це говорю, - скрушно глянув учитель на Петра, - щоб знав, бо чим далі, тим менше тобі удаватиметься те чути. Будь собі на умі, як кажуть старі люди. Вчись усьому із усіх сил. Спіши, не поспішаючи, коли це не на пароплав-потяг, чи не на поміч смертному, - піднявся з лавиці, щоб іти. – Будь мудрим і розсудливим і не суди, то не будеш осудженим. Хай щастить тобі в житті! – сказав на прощання, і здивувавши, і засмутивши, і збентеживши та спантеличивши хлопця своїм приходом.
Випровадивши учителя, Петро, підобідуючи сухими галетами з водою, вирішив збігати попрощатися з дядьком-шевцем і з дядиною й сестрами. Горбатий швець був удома сам, чоботарив. Вислухавши подяку хлопця за приязнь, він розчулився і подарував Янчукові п’ять карбованців на дорогу. А дядина Оксана, коли він, двічі повторивши, що має йти, таки чогось чекав, подарувала йому житню хлібину і шматок козиного сиру, завернувши їх у полотняний рушник.
- Щасти тобі з води й роси, сину! Хочемо тобі допомогти, та не можемо! Животіємо ж, віддаючи позику державі, - заплакала дядина вже у хвіртці, з дівчатами проводжаючи його.
По дорозі додому Янчук зайшов у їдальню, щоб купити кілограм сухих цвілуватих галет, і, не стримавшись, пополуднував там.
Надвечір’я було чарівним, згасаючий день – тепло-парким, знайомі й рідні околи, якщо дивитися з мосту, заворожували, а полога верба над водою, яку можна було розгледіти з далини, манила Петра райським спогадом. Тож вирішив сьогодні не спати, щоб прослідкувати, як виїдуть у дорогу Марія з Голиком, бо жив лише нею, де б не був і що б не робив. Вдома витяг з-під ліжка чемоданчик, надібрав запашних груш рівно стільки, щоб помістилися дарунок дядини й галети, і вдоволено закрив його, втішений тим, що при ощадливості на перший час він буде забезпечений і одягом, і харчем. В хаті-читальні був вихідний день, і хлопець мимоволі пожалкував, що не матиме змоги скоротити вечір забавами. Та раптом скрипнули двері, і у сінях Янчук побачив Арсена Кузьмовича Тарана.
- Надумав навідати тебе, бо чув, що завтра від’їжджаєш у Черкаси, - світив сильними шкельцями окуляр учитель, переступаючи поріг кухоньки. – Он як ти живеш! – оглянув помешкання. – І в путь уже зготувався? – забачив рюкзака-заплічника.
- Присядьте, Арсене Кузьмовичу! – підставив хлопець стільця учителеві. – Вже зготувався, бо ж післязавтра рано думаю вирушати. Кажуть: що раніше подаси документи, то краще.