- То так, напевне, - тепло блищали ледь примружені учителеві очі під товстими кількашаровими шкельцями окуляр. – Подавай, щоб позбутися батькової тіні, - притишив він голос. – Депеушники нас уже майже відкрито причисляють до боротьбистів-ухилістів, тож мусиш скрізь натякати на своє вуличне й комунарське життя – сьогодні це запорука твого успіху. А порятунок твій – у навчанні, поглибленні й розширенні знань… По насильницькій смерті Кострикова-Кірова в Україні спершу Кагановичем, а тепер Постишевим проводиться переслідування всього революційного й антиімперського, навіть серед членів партії під вивіскою чистки. Вже з тиждень наші учителі, вилучивши ряд книжок у шкільній бібліотеці, продовжують робити те саме у міських бібліотеках, знищуючи також настанови й циркуляри, хрестоматії й збірки відродження, - завчено поправив окуляри вчитель. – Триває погром письменників і учених, всіляких патріотів – не менш інтенсивно, ніж раніше. Росте чисельно армія безбатченків, що, не бажаючи жити чесним трудом, як решта їх єдинокровців у Росії, суне до нас у провінцію горе-господарями, експлуататорами й окупантами, знищуючи в нас все, їм противне, і плюндруючи наші скарби, - примовк ненадовго учитель. – В революцію були в нас автономісти, що хотіли мирно жити з Росією, були самостійники, що орієнтувалися на Англію й Францію, потім були гетьманці під орудою Німеччини. Всі згинули в анархії росіян, в розкрадених українських формуваннях, в розділених холодноярській, трипільській, волинській, баштанській, гуляй-пільській та інших республіках! А тим часом марксизм-ленінізм комуністичнішав, заміняв собою Біблію й Євангеліє, богословські книги і священні писання, вклинював у нашу духовність тиранічність віри, роблячи спасителя імперії Леніна – іконою, - протер окуляри хустинкою Артем Кузьмович, схвильовано задихавши.
- То росіяни нам – вороги? – не второпав хлопець.
- Трудівники – не вороги, а от пособники комісарів, уповноважених, спецзагонівців, армійців, депеушників – ці вороги, бо поволі собою насичують нашу громадськість і розчиняють її єдність, нав’язують переконання, що все великоросійське, - хоч насправді награбоване й присвоєне за віки, - споконвіку їхнє і неперевершено найкраще, як взірець для всіх інших, без якого світ згине, пропаде й щезне. Адже сьогодні їхній божественній бовваності й іконності вже зась і заперечити, бо непростимо гріховний навіть найменший сумнів, не те що невизнання, заперечення чи протидокази. Їх твердження продиктовані протягом віків вустами царату-гнобителя, а повторені стожди рабами первопрестольного вождизму, які не знають нічого справжнього, як не знали їх батьки та діди... Кажу це все тобі, щоб навчаючись, доходив істини сам, був критичним до почутого на уроках, розпізнавав людей не зі слів, а з їхніх дій… Шалений наступ теперішніх так званих робітничо-селянських владарів на українізацію, робітництво і особливо селянство, як хребта нашого народоіснування; трощівне повернення їх через тсози, кооперації, артілі, колгоспи до куди гіршого, ніж колись царсько-поміщицьке, повного закріпачення; всеусуспільнення і обезвласнення всього і вся в самодурну, капіталістично-імперську, невігласно-свавільну державність поведе нас до руїни й смерті! – ледь не плакав Арсен Кузьмович. – Беззаконні арешти, суди, розстріли та залякування урядом-злочинцем під іконним за традицією богом-вождем; розгули його поплічників – чекістів, а тепер депеушників, для яких беззаконня стало законом; цензура і знищення навіть слідів науки та творчості – основи нашого відродження; суцільна реакційна військовізація, масова піонерізація і комсомолізація – шлях до подальшої агресивності і режимності імперії; все це - її засади до створення і зміцнення сил так званої світової революції на землі під скіпетром Комінтерну… Затям собі все почуте, як заповіт мій. Нас, може, вже й не буде, а ти та твої одночасці, якось, може, й виживуть… - надовго замовк Арсен Кузьмович.
Мовчав і Петро, роздумуючи, чому то і вчорашній його гість, і сьогоднішній оповідають йому про “високі матерії”, наголошуючи на імперії і помилках батьків. Було і приємно від уваги дорослих, і пантеличився від їх застережних оповідей.
- На робфак, здається, зачисляють одразу, бо навчання там із серпня, а в технікуми – пізніше, бо починають з вересня, - заговорив учитель про близьке Янчукові. – Тягнеться вишкіл на робфаці, а пізніше в інституті довше, ніж у технікумі, зате знання там дають ширші й глибші, то дивись, зваж і розберись, куди тобі краще йти. По закінченні технікуму теж можна вступити на вечірні та заочні відділення інституту, працюючи за фахом... Орієнтуйся на рідну мову й літературу, у тебе до них більше хисту. Шануй мову, як мій тобі заповіт, бо вона – кістяк народу нашого, - підвівся учитель, щоб іти. – Ти пароплавом думаєш добиратися? – спитав уже в сінях.
- Думаю, Дніпропетровським пароплавом, квиток на палубу карбованець з четвертю коштує, в Бужині він буде о першій годині дня.
- Ще встигнеш виспатися і здати хату-читальню. Ти ж попередив?
- Написав заяву на ім’я завкомунгоспом. Обіцяли завтра зранку когось прислати.
- Завкомунгоспом – чоловік слівний, то пришле, - сказав Арсен Кузьмович уже під ґанком. – Піду я… Хай тобі таланить у подальшому, - потис він Петрові руку по-дорослому і, поправивши окуляри, швидко пішов у берег Тясмину…
В очікуваній напрузі ночі таки дочекався Янчук світанку і приїзду до Голика підводи, впряженої воднокінь, з машталіром. Зрадів страшенно, що Марії в путі нічого не загрожує, адже їхатиме не сам-на-сам з Голиком. Плакала його душа, як нарешті всілися, виїхали поспіхом із двору і повернули до мосту. Наглядав за ними із-за старого товстого явора, аж поки підвода не зникла у закруті вулиці. Заспокоєний, спав потім довго, міцно й непросипно аж до обіду.
Після сну почуття втоми, спустошеності, відірваності та журливої осамотненості не полишали хлопця. З’ївши окраєць хліба із козиним сиром та пару галет із водою, і чекаючи на товариша, що мав прийти підвечір за посудом, Петро взяв мандоліну та й почав плачно награвати “Марусино, серце” і “Ніч яка місячна”, чередуючи їх, аж поки не надійшов з кошиками мовчазний Дмитро.
Сумовито привітавшись, товариші склали в кошики посуд, якого в Янчука виявилося чимало, погомоніли, дочекавшись забавників, що прийшли до хати-читальні, і розійшлися, попрощавшись аж коло мосту і домовившись списатися через дядька Левка, як влаштуються, і зустрітися обов’язково через рік.
Наступного ранку Петро передав прибиральниці із міськкомунгоспу інвентар, музінструменти, газети та журнали за описом і ключі від хати-читальні. Було йому боляче, бо втрачав узаконений свій куточок під дахом, у якому, окрім нужди й злигоднів, зазнав і справжнього палкого кохання! Це тут він скінчив на “дуже добре” сім класів; вивчив і полюбив сотні пісень і навчився їх награвати на мандоліні й гітарі; щасливо придбав аж три посвідчення про освіту, довідку від райвику про сприяння йому, як комунарові, а ще - чемодан, рюкзак і гроші…
Разом із документами і лікарською довідкою Янчук незграбно зашив гроші у ворочок, лишивши собі на дорогу і перший тиждень лише п’ять карбованців, завісив той ворочок тасьмою на шиї і опустив аж під пояс штанів на череві. Дорогу до Бужина долав ще прохолодою, а на причалі і на палубі уже смажило його сонце. Пасажирами виявилися, в основному, абітурієнти-десятигрупники, які, тільки-но пароплав із криком рушив від берега, підобідавши хто-чим, втупилися у конспекти та книжки або, згуртувавшись у групки, завели голосні читання. Петро мовчки став пообіч, прислухаючись до незнайомого матеріалу. Знайшов він на палубі і кількох ровесників, але й від них тримався осторонь, бо дуже соромився своїх підштаників-штанів і латаних-перелатаних черевиків…
Отак їхав Янчук у прийдні – підготовленим і на перший час забезпеченим, і туга за рідним містом і Марією не полишала його. Кухоньку в читальні він згадував, як тиху гавань, а пароплав, що натужно гріб під себе воду і викрикував на пристанях, нагадував йому ковчег Ноя із Біблії. Не на одному з причалів пароплав ненадовго спинявся, відпускав і приймав пасажирів, запрошував купити качани вареної кукурудзи, картоплю в “мундирах”, груші, яблука, сливи, кавуни й дині… Петро на них не дивився, бо мав свої груші, він чарувався, ковзаючи очима по морю бурштинно-росяних трав під снопами проміння, по гладеньких, мов плис, перших отавах, заставлених стрипихатими копицями і стіжками сіна, прислухаючись до розливно-дзвінких співів мантачок по лезах кіс, що грали, як смички на струнах, і до пташиних стоголось, вдихаючи разом із вологістю від води духмянці зел, їхню соковиту кров, їх дух і єство… Пароплав знову рушав у дорогу, лопатячи тугі Дніпрові води і творячи із їх пороху-пилу веселку під сонцем… Попереду Янчука чекали Черкаси і – прийдні…