Секція 15. Аве
Марія
Пароплав, що нарешті переніс Петра Янчука до Черкас, з прощальним криком гудка із покритої сажею закіпченої димарної труби, чалапаючи, відійшов від берега. Був приємний прохолодний літній вечір, у темних дніпрових водах відбивалися двійники вогнів із непоодиноких плавзасобів і споруд, як абітурієнти з торбами, валізами, рюкзаками-заплічниками, кошиками й мішками, зійшовши на причал, майже заповнили собою залу чекання. Лише мала частка щасливців, що мали родичів чи знайомих у місті, побрела напівтемними вулицями до бажаних притулків, а переважна більшість збиралася ночувати тут, розміщуючись на лавах зі спинками.
Янчук одразу ж влаштувався осторонь від решти в куточку зали, і у вартуванні, що його визначили старші чергові “чатарі”, участі не брав. Сподіваючись, що оті охоронці крадіжок у залі не допустять, він з’їв шматок хліба з грушами, бо й інші вечеряли, поставив у куток між стіною і спинкою лави свого чемодана, підпер його заплічником-рюкзаком, і, привалившись до них тілом, ногою на нозі й рукою, так, напівсидячи, невбарі й заснув. Снилася йому Марія в танці із якимись парубчаками в хаті-читальні, а потім - власний політ, ніби птаха, швидкий і легкий, аж в Одесу - із млінням кохання до дівчини та зі стогоном болю, колись завданого йому Голиком…
Проснулися всі у залі разом із сонцем, але в місто йти не поспішали, тож неспіхом снідали хто-чим, бігали вмиватися до Дніпра і засідали за підручники й конспекти. У Петра ще з пароплава склалося враження про окремих супутників: і добре обізнаних з навчальною програмою, і посередніх. Ще з дороги до нього самого приклеїлось прізвисько “Піфагор” - через його розкльошені фарбовані бузиною штани. Ті штани з підштаників та ще піджачок, хай і на машині полатаний, підкреслювали його найубогіший серед присутніх вигляд, тож Янчук мимоволі нітився.
Яскраве сонце магічно-заворожливим літеплом пестило Петра, ніби омиваючи від образів і обрисів Чигирина, в якому усвідомив себе та пізнав добро і зло, ніби звільняючи від мук, пов’язаних із коханням до Марії. Злі передчуття щодо неї не полишали хлопця, але здоровий оптимізм брав гору: “Якось воно буде!”
Окрилений майбутнім, Янчук у безладній юрбі абітурієнтів вирушив від пристані через Митницю на гору до інституту. Храм науки називався вже не “інститутом народної освіти”, а “педагогічним інститутом”, про що свідчила вивіска при вході. У скверику перед ним на клумбах мальовничо горіли вогнями криваві канни і чарували погляд яскраво-строкаті айстри, пообік світили багряними гронами кущі калини, а з високих старезних яворів лебедили горлиці.
Абітурієнти одразу ж щільно обступили дощатий стенд із безліччю об’яв. Янчуковим радощам не було меж, коли він вичитав із оголошення, що всі, хто має у посвідченнях самі “дуже добре”, зачисляються на робітничий факультет без іспитів. Але, на превеликий його жаль, дізнався, що в гуртожиток, у зв’язку із незакінченим ремонтом, будуть поселяти тільки через декаду, і що за цей час треба влаштуватися на роботу, бо на робфаці мають право вчитися лише працюючі.
Там же на стенді Петро звернув увагу на об’яву, написану учнівським почерком на листку із зошита в косу лінійку, у якій пропонувалась “кімнатка розміром три аршини на два зі столиком, стільцем, ліжком і вішалом для одягу по вул. Розкопній, 36. Записавши адресу, хлопець близько години витратив на оформлення документів на робфак, встигнувши ще й завірити в нотаріуса копії довідки, виданої йому Хорунжою. Спробував було упроситися поселити таки його в гуртожиток, хай і при ремонті, та марно, тож подався з речами на пошуки Розкопної вулиці.
Ішов у бік Дніпра хвилин десять. Хата була під бляхою, але дуже давня, бо аж вросла в землю, вона дивилася на вулицю трьома вікнами, під якими росли троянди й жасмин. Біля ветхої хвіртки під отаким же парканом була лавочка, з якої Янчук роздивився малий дворик, посеред якого стояв столик, накритий густою сіткою винограду. Хвіртка виявилася незащепленою, як і хатні двері.
- Кімнату? Чого ж? Найму, - міряла очима хлопця стара, як її хата, і геть висохла бабуся. - Двадцять карбованців на місяць за меншу, і тридцять - за більшу, з оплатою наперед, зі світлом від шостої ранку до одинадцятої вечора, без постільної білизни, прання і харчу, з миттям підлог у два тижні раз у всіх кімнатах і у мене в поварні.
- Мені б, бабусю, натимчас, днів на десять, поки поселюся в гуртожитку, - почав просити стару Янчук.
- Я хотіла не хлопця, а дівчину, але, видно, таке моє щастя, - присіла стара на лаву, підпершись ціпком. - Ти, либонь, і підлоги не вмієш помити?
- Умію, бабусю, бо жив сам і мив не раз!
- Жив сам? - пильно подивилася господиня на хлопця. - Не маєш батьків?
- Ще з голодомору…
- А чемодана й заплічника де ж узяв?
- Люди добрі подарували.
- А гроші маєш?
- Небагато маю, від них же, дали, як виїжджав до інституту.
- Такий малий - і до інституту?
- На робфак, бабусю, таких, як я, приймають, аби тільки десь працювали.
Янчук п’яте через десяте оповів старій, хто він і звідки. Господиня слухала, не перебиваючи, лише співчутливо зітхала, суворішаючи в лиці.
- На десять, то й на десять, - підвелася по всьому. - Ходи, покажу дешевшу, вона тобі підійде, - почовгала бабуся в кімнату, де під іконою горіла лампадка і з якої вело двоє дверей.
Кімната Петрові дійсно сподобалась, хоч була менша й нижча від його недавньої кухоньки при хаті-читальні. Старе залізне ліжко з матрацом стояло під грубою. Столик із кріслом був приставлений до вікна, яке можна було відкривати за хату, у вузький прохід, відгороджений від сусідів парканом. Під стелею слабо горіла лампочка.
- Беру тебе не менше, ніж на десять днів, поки не влаштуєшся в гуртожиток. Заплатиш мені сім карбованців і помиєш підлогу хоч і завтра. Дам тобі старе простирадло і нову прошву на подушку, але за те заходитимеш у торгсин і купуватимеш, що замовлю.
- А чому, бабусю, аж сім карбованців?
- А тому, дитино, що, як житимеш місяць, то доплатиш ще тринадцять, а як ні, то матимеш втрати - тридцять сім копійок.
- Згодний, - поліз Петро у пазуху за грошима і відрахував належне.
- Валізи віднеси до кімнати та збігай у торгсин - отут через два двори на розі вулиць - візьмеш мені хунтів десять найдешевших цукерок і малу білу балабушку, здачу з семи карбованців віддаси.
Хвилин за п’ятнадцять Янчук вернувся з магазину, так і не розгадавши, для чого бабусі стільки цукерок. “Чай, може, з ними п’є?” - роздумував про себе.
Розрахувавшись із господинею, Петро перекусив і вирішив відшукати ще й технікуми механізації сільського господарства і медичний. До міста з Митниці було рукою подати, до інституту якихось чотири-п’ять кварталів.
- Ти, здається, місцевий, то порадь, як звідси попасти до технікуму механізації? - звернувся Янчук до кремезного присадкуватого головатого хлопця в кількашарових окулярах, якого зауважив у сквері перед інститутом ще зранку.
- А тобі той технікум нащо? - поправив окуляри хлопець. - Адже тебе на робфак зачислено.
- Товариш там у мене. А ти хіба також зачислений? - вразився Петро, що “очкар” його знає.
- Ще не вирішив, куди податися. Маю всі оцінки “дуже добре”, а з ними і в технікум приймають без іспитів… Тебе “Піфагором” дражнять, то, певне, в математиці тямиш?
- В якій математиці! То через штани!
- І мені радиш іти на робфак?
- Мало на тому розуміюся, то вчителі мені підказали.