- Здоров! - жуючи медяника, пробасив він до Петра у відповідь на привітання. - Я - Федь Шум, а ти, чув, Петро Янчук, тож будемо жити разом. Дід Устим сказав, що ти десь працюєш у нічну зміну, тому часто не ночуєш і ніяких своїх речей не маєш, то яка тут правда? - роздивлявся він на розкльошені штани прибулого.
- Святу правду і тільки правду дід Устим тобі сказав, - присів Петро на своє місце, невпоміт помацавши під матрацом подаровану йому майстром Власом Гулаком книжку і мимоволі зауваживши, що у товариша під ліжком повно речей і мішків.
- А я почув, що ти поселився, а по ліжку й шафі ознак твоїх не примітив, тож і здивувався. Будемо вчитися разом, найтяжчі тут - латинь і анатомія, а все решта - поглиблені повтори вже пройденого.
Янчук заздрив орієнтації товариша, його практичності, яких сам не мав. Говорили, хто звідки, вияснили, що Федь за Петра на цілий рік старший, що він також “дедіст”, а завчас приїхав і поселився, бо хотів попасти в малу кімнату, а були вони тут і на шість ліжок, бо прагнув познайомитися з містом, хоч і раніше бував у дядька, бо мав на меті дізнатися й розвідати про все. “Дедістів” поселяють тут у менші кімнати, а решту - в більші, - ознайомлював він товариша зі звичаями й порядками, все ще гризучи медяники і ніби дратуючи тим Петра.
- А чи не відберуть у нас цю кімнату старшокурсники, як з’їдуться? - поділився Петро з товаришем несподіваною думкою.
- Старшокурсники майже всі живуть на приватних квартирах, і технікум їм їх оплачує по п’ятнадцять керебе на місяць, так що нам те не загрожує, - уже й про це знав Федь. - Я ходив до завгоспа-комірника Ісака Наумовича і до парторга та завїдальнею Асі Соломонівни, щоб і мені дозволили поселитися на приватці, то обоє жидівські морди відмовили мені, - вимовив він злобиво.
- Ти, бачу, маєш зло на жидів, а у нас в місті всі їх знають, як хороших людей.
- Не стикався ти з ними, мабуть, то тобі й хороші. Про севеу щось чув, що було понад три роки тому? - спитав він, змовницьки притишивши голос.
- Про севеу? - Янчук згадав оповідь Петра Овдійовича Жабка, але не признався. - Нічогісінько не чув. А що воно таке?
- Спілка визволення України, яку вигадали жиди на чолі із Постишевим ще у двадцять дев’ятому році. Тож спершу севеу осудила сорок п’ять невинних професорів і письменників разом із Сергієм Єфремовим, а після того - може й сотні їхніх знайомих і незнайомих.
- А звідки ти знаєш, що то зробили жиди?
- Я по прізвищах їх багатьох знаю: Южний, Грозний, Брук, Правдін, Бронєвий, Гельденберг, Балицький - у Києві, а в Черкасах: Гоплер, Райхман, Едельман, а дотепер ще є Ленський і Левшин, - зовсім притишив голос Федь. - У медтехнікумі і директор, і завпед, і більшість викладачів жиди, та й в усіх лікарнях...
- Прізвища ж не всі схожі на жидівські, - виказав сумнів Янчук, розгадуючи напарника. “Шалапут він, чи дійсно щось знає?”
- Не всі, не всі! Кажу, то знаю! Псевдоніми собі взяли. Мого дядька, голову Черкаського рибкомбінату Перманчука Івана Вікторовича таскають уже кілька літ, як ворога народу, а він воював за революцію, йому ж пришивають будівця.
- А будівець, то хто? - аж дивував Петра обізнаністю Федь.
- То Братство українських державників. Це Сосо їх натравляє та нацьковує на наших учених, як ніби погромщиків ще до радвлади в Україні.
- А Сосо - також жид, чи хто він?
- Сосо?! Та ти що! Йоська, Коба, Джугашвілі - Сталін! Він же гірше ката!
Петра вже аж лякав напарник своєю обізнаністю, йому забаглося якось усамітнитися, осмислити почуте і взагалі обдумати ситуацію, що складалася.
- Пробач, хочу трохи подихати свіжим повітрям перед сном, - встав з ліжка Янчук і вийшов на вулицю. “Значить, технікум платить за квартири. Треба й собі спробувати, може, дозволять жити у бабусі, бо як терпітиму оте його жування?! Ото крохобор, навіть спробувати того медяника не запропонував, - всівся він на лавку у дворі, освічену лампочкою зі слупа. - Жиди до мене були завжди прихильні, то, може, й Ася Соломонівна мені не відмовить. Спробую, поясню, що Федь - хлопець хороший, але весь час їсть, а мені, голодному, того терпіти не сила.”
Наступного дня Петро так і не дочекався Асі Соломонівни, тож врешті навідався в інститут, щоб дізнатися, чи не скінчився ремонт у гуртожитку.
- Янчук, привіт! То де ти влаштувався на роботу? - зустрів його Борис Педь у скверику.
- В машбуді, учнем молотобійця, - потис він подану руку, як давній знайомий. - А ти вже у трудшколі, як я зауважив у списках?
- Хіба хочеш? Мусиш! Мати й тітки заїли! В “Ударник” прилаштували, - поправив він навикло багатошарові окуляри.
- Що воно, той “Ударник”, і ким ти там будеш?
- “Ударник”? Рештки реквізованої в буржуя мізерії, мотлох, збір сиріт святої богородиці. Я там посильним: стій, іди, біжи, подай, чеши-валяй-давай, геть звідси. Тридцять керебе на місяць, як пити дати!
- І у мене тридцять, - мимоволі позаздрив Петро Борисовому працевлаштуванню.
- Дурна, даруй, робота в тебе, друже, дарма ти не порадився зі мною, а ще краще - із моєю матерею. Вона в мене, хоч і темінь, але в таких справах - професор. А живеш ти таки на Розкопній по тій об’яві? Я її зірвав, щоб тобі не було конкурентів.
- Там, тимчасово, у бабусі Парані, - промовчав Петро про решту своїх мешкань.
- І нічого конура?
- Можна терпіти! Можна ж писати на простому, коли нема гербового, - намагався Петро говорити в тон співбесідникові.
На якусь мить запанувала мовчанка.
- Як у тебе з часом? А то - махнем, може, до мене, познайомишся з моєю старушенцією?
- А це ж іще хто така? І як далеко до неї?
- Та мати ж моя! Рукою подати - всього чотири квартали.
- Часу маю небагато, але, як твоя ласка, веди мене, - втішився Янчук нагоді.
Ішли, розмовляючи про все на світі, як давні знайомі. Більше, правда, говорив Борис - добротною літературною мовою, хоч і вживав часом, бахвалячись, вульгаризми та навіть брутальності. Материного брата, інженера-мостобудівника з Києва, називав “дяхою” і “великою шишкою”, а батька, який кілька літ тому кинув їх із матерею та “знюхався” із “мачухенцією” в Краснодарі - “укапістом” і “червонокозаком”.
Хата “тети Паші”, як називали всі сусіди й знайомі Борисову матір, була такою ж давньою, як і бабусина Паранина, але в землю осіла значно менше, а дах мала бляшаний, новий і свіжо пофарбований. Була вона поділена на дві чималі кімнати, мала справобіч сіни-коридор, а в ньому ще одну невеличку кімнатку, що нагадувала Янчукові за плануванням кухоньку, в якій він жив у Чигирині. Інші кімнати за розміщенням були подібні до хати-читальні, не були лише розгороджені, як та, стіною. Хата із прикалабком-шопою на правому торці була єдиною у дворі спорудою, що дивилась вікнами на схід сонця. У причілковій південній її половині з вікном від вулиці мешкав Борис, мати жила в прохідній кімнаті-кухні, де й зустріла хлопців привітно й просто, цуруючи синові шкарпетки.
- Мамело! Знайомся з моїм однокурсником Петром Янчуком із давнє-столичного Чигирина, що тепер мешкає тимчасово по вулиці Розкопній, а працює в машбуді учнем молотобійця, - на ходу відрекомендував Борис товариша, ведучи його в свою половину.
- Добрий день! Будь гостем у нас, а то у Борьки, як Стах поїхав до Києва, і товариша справжнього катма, - оглянула уважно господиня Петра.
- Мамело, скільки вже разів я тобі наказував, щоб ти мене не називала Борькою! І все, як до того пня, марно! - грубувато нагримав син на матір.
- Не буду більше, Борю, їй-бо, не буду!
Кімната Педя була заставлена ліжком, диваном, столом зі стільцями, шифонером і шафою. Янчукові кинулися в очі радіоприймач на столі, килими на стінах і коло ліжка, а також стоси книжок, підручників, зшитків, газет і журналів, безладно навалених скрізь по кімнаті. Борис пояснив, що тут усе, що стосується математики, - “дяхине”, який бачить у небожеві “світоча науки” і щоліта гостить у них мало не по місяцю. Хлопець знайомив гостя зі своїм життям, захопленнями, смаками, говорячи про все із глузом. Петро із мимовільною заздрістю узнав, що “баха” з Кубані щорічно виписує синові журнали “Вокруг света” й “Исторический”, а “дяха” з Києва - “Піонерію”, “Знання” та ще місцеву газету “Радянська думка”. Петро швидко зрозумів, що знання в Бориса незрівнянно глибші за його власні, пасував той лише що до “Біблії”, хоча поняття мав про неї неабияке.