- Хочеш повторити варіант технікуму механізації? А чи вартий він ризику?.. Мамела умовляє мене попиляти з тобою дрова для бабусі Парані, щоб ти їх потім поколов та поскладав десь там у другій хаті. Каже, що тоді бабуся не взяла б із тебе гроші за квартиру за місяць, думаю, вона вже про все домовилася, раз і про п'ятнадцять карбованців знає.
- Добра ідея, коли ти не проти! Подякуй від мене матері і передай, що я сьогодні ж подам заяву на звільнення в машбуді, а днями вирішу і зі смолярством.
- А ще про гуртожиток, - притишив мову Борис. - В механізації тобі пощастило, бо там ще ніхто не жив, крім отого Кирила, а в інституті вже усі поселені і твоя кімната, згідно з наказом декана, третя, тож місце вільне, але не для варіанту із твоїм рубцем на шиї...
- Звідки ти це все знаєш!?
- Збігай, глянь, щоб переконатися! Чи ж буду тебе обманювати?
Янчук ще більше заплутався, усвідомлюючи, що в тому його ж і вина.
- То ти мені не радиш?..
- Категорично - ні! Із твоїм порізом на шиї цей фах не для тебе!
- А як домовлюся, коли поможеш мені попиляти дрова?
- Та в будь-який недільний день чи й після лекцій...
Янчук того дня востаннє сходив у машбуд із заготовленою заявою на звільнення від учнівства на молотобійця, як виснажливої і непосильної для нього праці. Заяву його, завірену майстром-ковалем Гулаком, прийняв у конторі заводу якийсь дядько, за розрахунком сказав прийти через тиждень. Ночувати Петро поспішив до бабусі у свою “тиху гавань”. Роздивився на книжки, перекладаючи їх під ліжко і під стіл. Були там “Москва кабацька” Єсеніна, “Мцирі” Лермонтова, “Поезії” і якісь рукописні уривки з поем “Мазепа” і “Махно” Сосюри, “Зібране” Олеся, “Сонети” Плужника, “Поезії” Влизька, “Сонячні кларнети” Тичини, “Брати”, “Вуркагани”, “Диктатура”, “Бастилія Божої матері” Микитенка, “Історія України-Руси” Грушевського, “Бояриня” Лесі Українки, по парі книжок Костомарова й Драгоманова... Зворушеність від лише чутих ним назв і імен авторів довго не давала йому заснути...
Наступного дня зранку, коли бабуня Параня розбудила його, Петро старанно помився до пояса, трохи повправлявся на Льовиному турніку, з його ж допомогою постриг чуба за наполяганням його матері, яка погостила обох хлопців на сніданок галушками. Льова вечорами вчився у першій загальній школі робітничої молоді, а вдень працював на тютюновій фабриці, тож на восьму пішов на роботу. Янчукові ж бабуся запропонувала порізати, поколоти й поскладати купу дров, звільняючи його від оплати за поточний і наступний місяці.
Петро хотів було попросити у бабусі грошей, щоб за них погострити пилку і сокиру, але господиня відповіла, що то його морока, сам має про те й піклуватися. Тож Янчукові довелося сходити аж у артіль і здати їх по квитанції, на додачу оплативши ще й ремонт сокирища й ручок.
- А коли мені за ними прийти? - шкодував Петро грошей.
- Завтра по обіді, я тобі відмітив у квитанції, - відказав майстер, не дивлячись на хлопця. - Коло них роботи а роботи, трояк за неї - ще й мало, - пробурчав він, як хлопець забідкався, що дорого, вже й не радий у душі, що не пошукав когось дешевшого...
Перші лекції у робфаці були фактично лише ознайомливим оглядом програми, яку слухачі мусили, хто повторити, а хто засвоїти, щоб потім могти здати вступні екзамени до інституту. Викладачі ставили й іншу конкретну мету - виявити уподобання, потяги, нахили й здібності студентів, щоб потім переформувати перші “А”, “В”, “С” курси відповідно до фахів, за профілями спеціалізацій. Марно й говорити, що Петро Янчук одразу ж оцінив викладачів, як дуже ерудованих фахівців, вимогливих аж до фанатизму. У недавньому інститут народної освіти, а тепер педагогічний інститут мав свою престижну марку, педагоги - вчені звання або незаперечний авторитет, і що більше Петро їх слухав, то більше жалкував, що робфак - не для нього.
На перервах Янчука водив по всіх поверхах, як у себе вдома, Борис, прізвисько якого “Піфагор”, через його одіозні штани, поновилося. Тиснява й гамірність у коридорах і вестибюлях від самих робфаківців, навіть без студентів, портрети й картини на стінах створювали якусь особливу святкову атмосферу, навіть повітря п'янило й підбадьорювало, хоч і пахло карболкою. Останньою, п'ятою того дня, була лекція з хемії. В аудиторію зайшла незграбна, у задовгій сукні, не знати й колишній, із підстриженими косами, негарна і навіть якась нечепурна жінка. Механічно відклала на кафедрі журнал обліку, подивилася кудись вище голів аудиторії і почала.
- Науки, що далі, то швидше й успішніше, несуться вперед, а хемія особливо, завдяки її сподвижникам-жертвенникам. Їх, юні друзі, не доженеш, але пробувати, намагатися, бодай навздогін плентаючись, нам конче треба. Майбутнє людства неосяжне у відкриттях, як і минуле. Алхемія була предтечею інших наук. Німчура Хейман в кінці дев'ятнадцятого століття випадково сплавив синій індиго-барвник, а всього через рік по тому голландець Камерлінг-Оннес отак же знічев'я одержав рідке повітря та ще й у такій кількості, що в ньому можна було купатися. Так же ненароком інший німчура-фанатик на прізвисько Мюнстер, не з міста Мюнстера, зумів вирахувати й доказати, що у кожній тоні звичайної води є п'ять міліграмів золота. А француз Муассан хіба не випадково одержав із простого чавуну справжні алмази, чи знов же німчура Рентген - не відкрив тоді ж приблизно ікс-промінь? - виливала вона на аудиторію лавину знань, зрідка роблячи короткі передишки.
- А штучний шовк із відходів деревини англійця Стерна, а дорогоцінні рубіни й сапфіри французів Віктора і Верн'є, виготовлені ними в лабораторії із глини та перекису хрому, а... Мусите запам'ятовувати все, що я говорю, осмислювати почуте на лекціях, конспектувати, перевіряти з довідників, енциклопедій, підручників, то пак - вчитися й учитися, працювати над собою, рости і багатіти знаннями, закохуватися в них до нестями! Всі ви, хто успішно засвоїть матеріали робфаку, підете в інститут, а по ньому станете вчителями, відкривачами вікон до світла науки своїм послідовникам. Хотіла б подачею матеріалу з хемії викликати у вас пошану до неї, як ланки у безперервному ряді серед інших наук... Отже, поряд із сотнями інших, не названих мною, прошу затямити ці прізвища: Хейман, Камерлінг-Оннес, Мюнстер, Муассан, Рентген, Стерн, Віктор і Верн'є! Повторимо разом! - підказувала вона. - На цьому моя вступна лекція закінчилася. Дякую за увагу, - вклонилася й вийшла хемічка, хоч дзвінка ще й не було.
Аудиторія якусь мить спантеличено мовчала, як і після кожної із попередніх лекцій, що були всі вступними і дуже подібними до недавніх шкільних уроків.
Надворі дзвеніло літо в зеніті, день клонився на пообіддя, і Петро згодився на Борисову пропозицію піти ще до тети Паші, по путі забігши у медтехнікум, щоб спробувати дістати дозвіл на отримання білизни. Лишивши товариша у скверику проти технікуму на лавці, Янчук на своє щастя застав Асю Соломонівну в залі їдальні на тому самому місці, що й минулого разу. Та наглядала, як дівчата мили стіни, двері й вікна, і Петра пізнала одразу.
- Дозвольте, Асю Соломонівно, вас потурбувати моєю надзвичайною вам дякою за піклування про мене, - після вітання сказав Янчук.
- Рада чути умілу твою дяку, - усміхнулася жінка у відповідь, - але ти, мабуть, ще якусь справу до мене маєш?
- Прошу пробачення, що зловживаю вашою прихильністю, але дійсно маю, - спаленів Янчук під її іронічно-пильним поглядом.
- Кажи, я слухаю!
- Чи технікум не міг би видати мені постільну білизну, бо бабуся Параня мені своєї не дає?
- Це проблема, хлопче, - усміхнулася Ася Соломонівна, ніби затискуючи свої непомірні губи. - Я, даруй, здогадувалася, що біда приведе тебе до мене ще за чимось... Але тішуся, що ти здогадуєшся про зловживання моєю прихильністю, - засміялася вона. - Сходимо разом до нашого завгоспа та попросимо, може, він тобі зарадить, - звелася вона на диво проворно при своїй огрядності.
Малий, присадкуватий і щуплий єврей-завгосп, на Петрове щастя, був у своїй комірчині, що розміщалася в кутку двора. На Асю Соломонівну він дивився, як на гору, і у прямому, і в переносному значенні, тому тут таки написав записку комендантові гуртожитку: “Видати Янчукові один комплект постільної білизни з ковдрою.” А потім, за її ж підказкою, дописав: “І міняти її подекадно на чисту.”