Янчук був приголомшений змістом тої записки. Він уклінно подякував обом і, розчулений, ледь стримуючи себе, щоб не побігти, вернувся до Бориса у скверик.
- Це, брате, велика дивина, що вони зробили для тебе виключення, - повернув йому Педь записку, уважно її прочитавши. - З огляду й на це, гадаю, тобі дійсно пора вже визначитися, - примовк він. - Вивчиш у них латинь, анатомію, фізіологію, всякі хвороби, і через три роки матимеш милосердний фах, а тоді вже можна буде і в інститут податися, - Борис дивився далеко вперед.
- Дуже шкода цікавих лекцій на робфаці...
- Воно то так, але так кравець крає, як йому матерії стає, або - по своєму ліжку простягай і ніжки, як моя мамела каже. А на дуже цікаві ходитимеш часом, я тебе буду попереджувати. Сам же бачив, ні один із лекторів до журналу обліку і не заглядає, - звівся Педь із лавки. - То тепер ти куди підеш?
- Сходимо до тебе... Ще тиждень до початку навчання в технікумі, то походжу поки-що на робфак, - оголосив він своє рішення дорогою.
- Само-собою, як ти любиш казати, - обізвався Педь, навикло поправляючи окуляри і думаючи щось своє.
Тета Паша почастувала хлопців обідом, перевдяглася у святковий одяг і повела Янчука на Митницю до судноремонтного заводу. Петро там довго не затримався, на диво швидко за поданою заявою він був прийнятий смолярем уже з наступного дня у другу зміну. Подякувавши своїй супровідниці за поміч, хлопець направився Митницею додому. Вулиця Шолом-Алейхема, якою йшов, вабила добротними будинками і дивувала мало не халупами по взгір'ях. Кривуляючи попід горою, вона привела його до гуртожитку медтехнікуму. Петро знічев'я заглянув до коменданта, а заставши його на місці, одержав по записці добротну ковдру й білизну та домовився про дні її заміни. За гуртожитком він не шкодував, хоч там був би забезпечений світлом цілодобово. За Федем Шумом - теж, хоч, поряд із обридженням через його звичку весь час жувати, захоплювався його примітною меткістю, проворністю та сквапністю, а ще - обізнаністю й критичністю. Ідучи додому, Петро ще довго чув, як Федь то баритоном, то дискантом співав арію Карася й Одарки.
Ніс білизну повільно й пиняво, розглядаючи будинки і двори у тіні від яворів, знову зауваживши близна в очах від курячої сліпоти. Знав уже, що то за хвороба, але не забував, що більше шістдесяти копійок на день тратити йому зась, тож мусив терпіти. Біля хвіртки на лавочці його зустріла господиня. Розказав їй свої новини, вона ж повідомила його про таке:
- Навідала мене сьогодні модисточка Феся, то просила тебе знайти і їй квартиранта. Чоловіка в неї недавно не стало... Хатка її на Розкопному спуску, як іти до саду. Вони собі лопатами вирізали були місце під дворище й грядочку, хвалилася, що виноград росте і навіть деревця якісь посадила... Дівчат вона брати не хоче, каже, що до них учащатимуть хлопці, то, може, знайдеш їй когось? - говорила бабуся скоромовкою. - Запевняла, що вона й човна чоловікового давала б тобі на недільні дні чи коли й у будень на вечір - перевозити відпочиваючих на острови за третину зарібку. Помисли і над тим, бо смолярем нелегко робити, одного мила не настарчишся, хоч і платять там, чувала, добре.
- Буду прислухатися, бабусю, може, кого знайду і їй, і вам у другу кімнату, - запевнив Петро, поспішаючи завидна взятися до книжок.
Спершу читав у хаті, як стало темніти, - надворі, хоч оті близна змушували його весь час косити очима. Душа його повнилася мало не гордістю від можливості перечитати все оте багатство і, може, бути його власником. Борисові журнали він поки-що відклав на потім. Закінчивши читання, як зовсім стемніло, Янчук записав кілька цікавих, як йому здалося, думок до подарованого Марією зшитка. Засвоював прочитане вже у ліжку, як учив його Арсен Кузьмович...
Недовго послухавши лекції на робфаці і майже зі сльозами на очах забравши документи, Петро приступив до роботи смолярем, з якої вертався пізно - замореним, продимленим і, як не берігся, осмоленим. Йому вдалося запастися на заводі кількома кусками мила та змилків, тож відмиватися мав чим... Так і не дочекавшись від Марії відповіді, послав, про всяк випадок, листи зі своєю адресою для неї Зіні Голик, Арсенові Кузьмовичу, Петрові Овдійовичу, дядькові Левкові (і для Дмитрика) та дядині Оксані з доньками... Забравши з артілі відремонтовані і добре погострені пилку й сокиру, взявся з Льовою до бабусиних і сусідських - через день - дров. Баба Сара по тому пилянні й рубанні гостила його “підобідками”, а почуття голоду було в нього постійним, тож був радий і такій роботі...
Якогось дня підобід, як Янчук розрахувався вже із судноремонтного заводу, в перерві між лекціями у медтехнікумі, що були чи й не цікавіші від тих, що прослухав на робфаці, він знічев'я забрів на центральний ринок чи, як називала бабуся Параня, Соборний майдан. За квартал від технікуму, він був зусібіч оточений крамницями й ятками, на нього ж виходив трьохповерховий будинок інституту. Старий собор був брудний і мав жалюгідний вигляд: верхи бань ребрилися дірами чи закоченими листами бляхи, на дверях висіли два величезних замки. На майдані людей уже майже не було, і пахло чимось дуже смачно. Ідучи на запах, Петро спинився під однією з яток, при вході до якої пообіч дверей стояли дві майже порожні кухви: одна із рештками хамси, а друга - оселедців на днищах. Це вони пахли пряно каляндрою, так що не можна було від них відійти. Янчук обійшов ятку, зауваживши позаду склепик у прикалабку, і звернувся до продавця-єврея, що чипів, спершись ліктями на облавок.
- Чи не треба вам допомогти замінити кухви на повні, бо у цих риба вже тільки геть на денцях?
- Лише на денцях? - ніби проснувся продавець і вийшов з ятки на вулицю глянути. - А таки-так, хлопче, - ствердив неквапом. - Студент, напевно, і дуже хочеш їсти? - оглянув Петра метким оком продавець, аж тому жарко стало. - Слабосилий ти, але коли охота, поможи, - посміхнувшись, закрив він двері ятки і перевернув на них диктову дощечку з написом “Закрито”.
За якихось десять-двадцять хвилин продавець ломиком підважував, а Янчук підкочував спершу одну, а вслід і другу повну кухву та, хоч і з натугою, встановлював їх на місце уже відкочених на бік майже порожніх.
- На ось сокиру і обережно вибий нею обидві верхні кришки, потім пересиплеш рештки камси і оселедців, - пішов він у магазин, бо якраз надійшли якісь дві жінки.
Студент довгенько морочливо стукав, поки таки вибив оті денця у свіжих кухвах і з горем пополам висипав камсу до камси, а оселедці до оселедців, відкотив порожні кухви, як наказав продавець, у прикалабок, закрив на замок двері і повернув ключі господареві.
- Звідки ж ти родом і де вчишся? - повісив той ключі на цвяха. - Нікого не маєш із рідних? А як же живеш?
Петро розказав, що він комунар, що працював у машбуді і на судноремонтнім, зізнався, що після розрахунку там і там має трохи грошей, але заощаджує їх, що зараз підробляє у бабусі-господині, порізавши і тепер потроху рубаючи їй дрова.
- Візьми ось у цю посудину повну виделку камси, а ось в оцей картон вибери собі найбільшого оселедця, - подав продавець Петрові алюмінієву тарілку з ваг і шмат промасленого паперу. - Можеш ще стільки ж камси докласти, - командував він. - Неси сюди, та зважимо твій зарібок. Камси, як бачиш, шістдесят грамів, - записав він у засмальцьований зошит, - а оселедець аж на вісімдесят потяг. От і маєш на підобід, - висипав він камсу до оселедця. - Хліба із двісті грамів купи собі он у тій лавці і будь здоров, хлопче! - ніби проганяв він Петра.
- Дякую вам дуже! - завернув студент свій зарібок. - Може, б ви дозволили мені часом приходити допомагати вам, я на квартирі у бабусі і підлоги мию? - спитав Петро, задкуючи з лавки.
- Чого ж, заходь часом, може, й знадобишся, - знову наліг на лікті над прилавком продавець. - Прикрий, будь ласка, кухви кришками акуратно, - попросив він.
“Таки везе мені з цими євреями”, - плелося в Янчуковій голові, коли, вмостившись посеред базарища на лаві, смачно наминав тривний свій зарібок із чорним хлібом. - “Буду тепер навідувати цю ятку.”
Нежданно-негадано поталанило Петрові і в наступну неділю - вже вдома. З Льовою у цей день вони не рубали дров, як у буденний, хоч їх, належно попиляних, іще лишалося в обох дворах чимало. Хлопці вправлялися на турніку, з Льовиними гирями й гантелями, коли до бабусі в гості зайшов воєнком із дружиною, дуже миловидною і геть молодшою. Невисокий на зріст, щупло-сухий “копитан Фіма”, як іменувала його бабуся, привітавшись із нею та лишивши на порозі якусь принесену ним валізу, підійшов до парканчика і, звернувши увагу, що Петро підставляє стільця, щоб вибратися на Льовин турнік, проворно подолав перелаз і, навдивовижу хвацько скочивши на турнік, почав крутитися на ньому на весь ріст, перекидатися в леті з руки на руку і літати задом наперед. Зіскочивши, “копитан” вернувся до бабусі, яка назвала його шибеником, і пішов із нею й дружиною до хати.