"Мій рідний, любий, найкоханіший на землі, Петре! Я здогадувалась і знаю тепер із твого листа, що ти проводжав мене на возі з Голиком і фірманом того досвітку, притаївшись за явором. Ти, звичайно, заспокоївся: коли з нами їде третій, то я в безпеці. Нічого дивного, милий мій! Тоді і я, й Зіна так само були спокійними. Але наш їздовий у центрі Чигирина віддав Голикові батога й віжки, зіскочив із воза й попрощався, побажавши мені з моїм катом щасливої дороги... Їхали ми потім несамовитим скачем, лише під гору сповільнюючись, до отого самого, що ти колись оповідав, Чорного лісу, а там Голик завернув до озерця з лелеками - напоїти коня й перепочити... Бив мене потім звіряче-нестямно і нестерпно-боляче, поки ледь живу не згвалтував, і то не раз... А вже потім, напівпритомну, відніс у повіз, запріг коня і відвіз до потяга. Добре ще, що не спізнились... Геть хвора поїхала я на Одесу до його молодшого брата Семена, також чекіста, що прийняв мене чи й не по-родинному, а вже третьої ночі, отак же з бійкою, ще й силоміць підпоївши, гвалтував мало не всю ніч... З того часу й досі я ніде не працюю, і щоночі, як він ночує вдома, топче мене, як півень курку, не маючи жодного поняття про якісь любов, кохання, милість, сердечність чи людяність! А коли їде десь надовго у відрядження виловлювати бандитів, до мене приходять його дружки, ламають двері і по черзі гвалтують, збиткуються наді мною, мов кнури, ще й грозять відпровадити в тюрму, як дочку холодноярівця, або вбити, ніби-то при втечі. Семен знає, що його дружки кліщаться зі мною, коли його немає вдома, і зовсім на те не реагує...
Найлюбіший мій на всьому цьому проклятому світі, Петрусю! Заливаю листа до тебе щирими сльозами з очей і серця! Оце вже втретє продовжую потай писати, прости за біль, що його тобі завдаю, але мушу сказати всю правду, яка болить однаково нам обом... Роботу і гуртожиток знайшли було мені добрі люди, але як Семен дізнався, то так напудив моє начальство, що від мене зразу ж і відхрестилися!.. Він такий нечупара, аж остогидний, мав уже кілька жінок, а від них і дітей, має отаких же, як і я, повій - і в місті, і в районах, то де не поїде, там і вдома... Я, на моє горе, росту і вгору, і вшир, та ще так, що й самій часом відразно. Як не маю синяків, що рідко буває, то горю уся рум'янцем і таки ще красою. Груди, які лише ти один цілував геть малими, виповнилися тут аж до незручності, майже такі тепер, як у Зіни. Тіло, хоч і звабливе, все обгиджене... Тільки серце лишилося недоторканним і повним тобою! Тільки про тебе мрію у снах, про зближення лише з тобою, аж до повного злиття у безтямі!..
Боже! Як ти пишеш про любов до мене в присланому листі - щиро, щедро, палко та чисто! Я повна твоїми пестливими словами, що чарують і тіло, й душу! Де ти їх береш, отаких обворожливих? Звідки черпаєш стільки наснаги, що її й мені навіки вистачить?! Золотий мій! Святий мій! Повторюю твої слова, бо своїх не маю. Я певна того, що вже не можу бути твоєю, клену себе і долю, що не зблизила нас хоч би й отам на похилій вербі під гудіння хрущів та шепіт вод у пахощах цвітінь, як ти пишеш. Лише тепер зважила, що ти був здатний взяти мене, як кохану, не гвалтом, а відданістю всього тіла і єства...
Що прошу в тебе на "до побачення" я, не гідна твоєї уваги? Щирого співчуття до мене і моєї недолі, щедрих справжньою дружбою твоїх листів, якими живу й марю, пам'яті про мене, коли я у безвиході зарубаю проклятого Семена Голика, а його поплічники-кати зведуть мене зі світу!.. А якщо поталанить втекти звідси, хоч фактично животію під постійним наглядом, вірю, що зустріну тебе! Отож, кажу не прощай, а до побачення, мій любий, мій єдиний, мій незабутній, мій чарівний, мій святий і коханий навіки, Петрику! Знайди в собі сили не проклясти і не забути мене, але полюбити іншу, гідну, достойну, належну тобі чистотою душі й тіла!.. Пам'ятаєш, нам біля Тясмина кричав у ніч одуд: "Будь! Будь! Будь!"? Тепер я в сльозах галасую, лементую, волаю, репетую, криком кричу: "Будь! Будь! Будь!"... Живи здоровий і щасливий... Марія."
"Аве Марія!.. Аве Марія!.. Аве Марія!.." - як у гарячці, довго пошепки повторював Янчук, поки й не стемніло...
- Аве Марія! - відгукувалися йому в ліжко два бабусиних явори за вікном. - Аве Марія!.. Живи, Маріє!..
Післямова
... Сконала врешті у кривавій різні перша царська тюрмонародна сатрапія, і промислова та соціально-громадянська революція по першій світовій війні привела до влади у відносно відсталій російській імперії вождя-диктатора Леніна, а у Европі, слідом за ним, - соціалістів-вождистів: каудильйо Муссоліні, фюрера Гітлера, дуче Франко, пізніше в Азії - кормчого Мао - з мінімальними політичними і методичними відмінностями режимів диктаторської влади над народами.
В загравах пожеж і смертей, надій і вір, сподівань і мрій, - як і в інших землях, що на мить відродилися на попелищі тюрмонародного царства, - в Україні при тяжкому визволенні з-під спрута колоніально-деспотичної кабали лишалися його метастази, п'ятиколонні рештки, що при понові Леніним новоімперії червоним терором і міжусобицями знищили спершу УНР, ЗУНР, різні “республіки” і їхніх проводирів, потім - червоні дивізії та їх чільців, слідом - УКП з “боротьбистами”, за ними - Пролеткульт, Вапліте, Гарт, Плуг, Березіль тощо, а навздогін - всю мислячу інтелігенцію і всяке коріння сепаратизму, самостійності та українізації.
Загальнолюдські, національні та профспілкові права корінних решток інтелігенції, робітників і селян були в Україні звіряче-хижо розчавлені, потрощені, налякані і геть знесилені підступами, ярликуванням, нацьковами, шантажем, облудами, шельмуванням і старшебратством. Цинічна брутальність, розгнуздане недотримання законів і положень, що лишилися паперами і тільки, свавілля над усілякою, і штучною теж, опозицією навіть по закордонню, зведення рахунків із сусідніми державцями терором і атентатами стали суттю і натурою радянських владців під “Крилами Рад”. Чванна парадність людяності, дурисвітство всеволі і всеправ'я, обожнення культу партії і вождя-тирана із його каральним апаратом, осквернення і знищення інонаціональних святинь та піднесення до ефемерності маревного комунізму і його світового гнізда Москви, як “твердині миру, демократії і соціалізму” дійшли до апексу-вершини.
Так звана “індустріалізація”, що почалася ще при Ленінові таки з України, як найважливішого і необійдного трибка в існуванні імперської машини, при нужденності тиранічної держави та неймовірно великих затратах її ресурсів для сиску і підтримки революційно-відволікальних рухів у світі вимагала дешевої робочої сили для “ударних будов”, що масово розпочалися в розрахунку на безкоштовну робочу силу за рахунок “ворогів народу”, “саботажників”, “контрреволюціонерів”, “ворожих елементів” тощо. Була й інша мета для мобілізації тієї сили, притаєна й схована, що переслідувала демографічні зрушення цілих народів з їхніх корінних середовищ, знищення їх та позбавлення пам'яті. За рахунок тієї сили збільшувалась також і “Радянська Армія” - із та для інонародців тільки - як яничарська та п'ятиколонна.
Колоніальне становище республік в “Союзі” досягло повного і нечуваного “розквіту” і “свободи” рабства, а нужденність і убогість трудових людей при повній безправності рядових членів партії стали прикладним науково-іспитовим та дослідним полігоном можливого ступеня приниження людини і особи. В імперії-“Союзі” “батько, друг, вождь, геній”, врешті “світоч епохи” відповідав уже за долю і спокій мало не всього людства - звичайно, при ведучій ролі його сатрапії та її ж праві на панування в світі!