Добре, що Лідуня вродилася русяво-світлою, голубоокою і лицем геть схожою на Карпа, а то б не знати як вона все пояснювала цікавим та лукавим чи й самому Карпові. А було та було тих докорів! “У Ганни чоловік, як невидимка, - не раз чула вона за спиною, - і за революцію воює, і дітей уміє зачинати на віддалі.” Ганна шарілася і вдавала, що не чує злостивців. Десь глибоко в її свідомості ховалося виправдання, що додасться їм із Карпом на зайву дитину зайвий наділик землі.
Може, й тому Ганна трималася з людьми на віддалі: привітається, як заведено, та й швидше до справи, а кінчить її, то й бувайте здорові, бо чого там розпатякувати? Отак розгубила поволі колишніх подруг своїх, - інші інтереси появилися, то й інша приязність пов’язалася. А назагал, вона була самотньою, як майже всі люди тепер, бо боролись за вижиття. Адже у краї йшла, як на гармані отому, рік за роком війна, сіючи нужду та горе. Лише по великих святах у церкві й бачилися люди…
Здружилася Ганна з перевесницею Варварою, що бозна звідки взялася в Чигирині ще у сімнадцятому році, коли вона ходила коло поранених у шпиталі, а та була сестрою милосердя. Варвара тоді прив’язалася до неї і стала рідніша рідної: допомагала в роботі, ділилася всяким їстивом, навіть додому приносила то хліб, то борошно, то одяг сякий-такий, навіть гроші, як узнала, що Карпо, вернувшись із однієї війни – царської, подався на другу – червонокозачу, за революцію. А Варвара хворіла революцією.
Леся, що також милосердила тоді в шпиталі, душі у Варварі не чула, була з нею нерозлучною, водила її до себе додому на ніч, бо обидві вчилися в однім університеті і мали багато спільного в мові, у поведінці, смаках і поглядах. Варвара, хоч і недовго була тоді сестрою, лишила в душі Ганни приємну згадку, як людина добра, працьовита, у дружбі щира й приязна, а головне – співчутлива й милосердна. Перед тим, як десь щезнути, вона принесла Ганні валізку солдатської білизни, кусень мила і вузлик цукру, що не мали тоді ціни. А вислухавши про Карпа все погане з вуст Ганни, докорила їй, запевнивши, що війна за революцію необійдна, а Ганні треба потерпіти, бо після злигоднів і добробут колись настане.
Пішла з допобаченням, та й зникла, і сліду не лишилося. Марно було щось дізнатися про неї. Вдова, у якої вона мешкала, тільки охкала та руками сплескувала від жалю за своєю “проживалкою”…
З часом Ганна поволі стала забувати Варвару у горі, бідах і лихах, в клопотах, у постійних нужді та напівголоді. Правда, та ще іноді нагадувала про себе вістками з Умані. Якось вона передала колишнім солдатом, що Карпо і Пилип після взяття Армавіру переметнулися з Тамані із отим же Жлобою та ще із якимось Кулішем аж до Південного Буга, підпали там під Приймака, Якіра та Котовського і воюють проти Петлюри і поляків, що Карпо здружився із земляком Матвієм Василенком та жидом Мінцем, і ті його в обиду не дадуть. На прощання солдат сказав, що Карпо й Пилип були тяжко поранені й контужені, – не дарма Ганні погані сни снилися! – але вже поправилися і стали в стрій, що Карпо очолює малу розвідку. Ганні пригадалося, як той щось торочив їй про Карпового хреста від царя, і вона кинулася до скрині, де таки знайшла його, закушканого в ганчірочку, обдивилася уважно і завернувши знову та перехрестившись, поклала на місце.
Хоч і скупими були звідомлення про чоловіка, Ганна все ж знала, що він живий, а відтак навідається додому, як трапиться нагода. Чигиринцям, що поверталися від червонокозаків, уже наділяли за Горою землю, навіть по десятині. І Ганна та Оксана, що розродилася двойнею – Петрусем і Мотею, тішилися, чекаючи чоловіків.
По Чигиринщині та Черкащині ще вешталися рештки загонів Григор’єва, з ними воювали Залізняк і Ворушило, як і з Тютюнником, Чучупакою та Коцуром. В місті вже правили червоні Ради, але влада їхня, як і комдібів, не була відчутною, бо над ними стояли тінню чекісти в ревкомі, які становили фактичну владу в повіті. Нужда ходила містом, забираючись у хати, вимітаючи все припасене й приховане, обсідаючи родини злиднями, обгортаючи люд безпорадністю, відчаєм і зневірою, знесилюючи навіть дужих та працьовитих.
Одного дня від Палазі вернулася в сльозах Карпова сестра Домашка, їй услід другого дня прийшов додому від Килини Гриць, принісши трохи гречаного борошна і пляшечку олії.
Відвідавши батьків, Ганна впевнилася, що і їм пережити зиму буде ні з чим. До всього її Гриць став харкати кров’ю. Здавалося, прийшов кінець. Ганна вже не знала, куди кинутись, як от перед самою весною в хату зайшли двоє незнайомців: чоловік і жінка, Ганна не раз бачила їх у місті.
- Добридень тобі, молодице! – привітався, оглянувшись неквапливо по хаті, чоловік. – Ти будеш Янчукова жона?
- Його… А хіба що? – не знала, що й думати, Ганна.
- З комбіду ми, - показав чоловік на супутницю. – Прийшли дізнатися про твоє життя-буття. Може, чимось зарадити треба? – направився він до столу з якимись паперами. – Дітей же в тебе сімко?
- Сімко та ще хвора чоловікова сестра… Чим же ви нам можете зарадити, коли самі небагаті? – обдивлялася господиня вбого одягнених гостей.
- У нас наказ повіткому і міськради списати всіх міщан, що мають покрайню нужду.
Записали про дрова, пшоно, борошно, картоплю, олію, обдивилися недобудовану хату і комору, поспівчували і пішли. Ганна провела їх до ворин, побачила, що вони направилися до Оксани, і побрела в розпачі в хату, як у домовину. Велика сім’я зустріла її мовчки. Гриць і Домаха лежали в одній постелі ледь живі, решта голодними очима просила їсти. Вона пішла в чуланець та принесла їм кусень макухи на всіх. Тодосько довго колов його ножем на дев’ять купок на рушнику і потім роздавав кожному. Одну Ганна загорнула в полотнинку і ледь змочивши того смоктуна рештками олії, всунула в жадібні уста Лідуні…
З комбіду до них того ж таки тижня приїхали фірою і скинули під двір двоє міщат картоплі, торбу пшона, пляшку олії, п’ять гарбузів, ще й добрий оберемок обрізків дров, аж Ганні подих радістю забило, як все те внесли у двір із погоничем.
- Ревізували у Січових, - шепнула їй молодиця, - та ще АРА трохи переслала.
- У Січових?! – злякалася Ганна, кинувши очима на чоловіків, не знаючи, що то за АРА.
- Не дивись на нас, молодице, а випорожняй хутчій начиння та розписуйся ось, - промовив комбідовець, роздивляючись якийсь папірець.
- Чи й Оксані щось завезете? – повела вона рукою у бік обійстя зовиці.
- Підкинемо дещо і їй.
- Чим же ми віддячимося вам?
- Не тепер, то в четвер, колись віддячитесь, - вимушено посміхнувся той. – Як буде скрута, веліли передати, щоб приходила в міськраду до голови, - пом’якшав він.
- Спасибі вам, люди! – лише й спромоглася Ганна сказати навздогін. – Спасибі тим АРА!..
- Мізерія того привозу, діти, - носячи до хати, їла його очима.
Зразу ж запалила сушняк у печі і зібралася варити картоплю. Казан, як на зло, довго не закипав. Згадала, що привоз ревізовано у Січових, і радість її поволі померкла, адже Січові лише тиждень тому передали їй і картоплі цеберко, і пшона вузлик, і квасолі та сої по склянці. Мучило її сумління і тоді, як діти, обпікаючись, жадібно їли бараболю прямо з лушпинням. А хворі Домка з Грицем, як їх Ганна не припрошувала, так і не покуштували своєї пайки.
Навесні після більшовицької “експріації” люди ходили тінями, жебраючи і вмираючи на вулицях, у хатах та дворах. Ганнині батьки теж пухли, живучи буряками, гарбузами й жолудями, перемеленими на жорнах із кукурудзяними качанами. Тодосько навідував і Дарку, і Палазю, сім’ї яких не голодували смертельно, як і Килинина, бо їх рятували корівчини, що під весну потелилися і тепер давали молоко. По скресанні Тясмину Тодосько став ловити ятерями і вершами рибу, але коли в зимі він вичерпував з ополонок хваткою і по декілька десятків за день, то тепер їх було куди менше. Згодом появилися спершу спичаки, їм услід - жалива і щавель, на додаток Тодосько копав попідтинню дику ріпу, тож Ганна почала варити “борщі” з парою картоплин, живці з яких вирізувала і садила на грядці.