Постоявши в порозі, гість ще оповідав то се, то те для годиться і чомусь спитав про Варвару Хорунжу.
- Отаку споруду розчали, а як подумати, для чого? – обдивлявся він хату, комору і стайню.
- Та ж гадалося, сім’я буде чималою, Домашка чи й Пилип із сім’єю житимуть якийсь час. Тодосько помалу возить глину візочком, хоч і пухлий, кізяки беремо без кошту на торговищі. Діждемо нового хліба, то помалу пошпаруємо та закидаємо, як будемо живі.
- Дай-то Бог, молодице.
- Циган Василь обіцяв мені дорешетити дровником комору, то і її можна буде закидати та шпарувати потроху, – ділилася планами Ганна. – Він навіть обіцяв привезти, як дочекаємося, хліба. А дядько Харитін дозволили нарубати вориння в Ліску.
- Ти молодець, бачу, даєш раду і капелі, і обійстю. Радий, що тепер виживете якось, а Карпо невбарі верне додому і тобі в поміч стане, - потішив Левко Ганну на прощання.
- Розлю…бив він мене, - вирвалося у Ганни разом з плачем.
- Не розлюбив, Ганнусю. Нужда, горе, смертний бій день-у-день, - не до любові йому. Зазнавши лиха всякого, він мимохіть змінився. Не звір же він, а людина!
- Ото лише й того, що не звір, а звіриного в ньому залишилося багато, Левку, - поскаржилася Ганна.
- Поговорю з братом Никодимом, щоб поміг тобі, бо сам нездужаю вже. Грушу, кхе-кхе-кхе, зрізати б треба рівненько, може б пустила пагони. То бувай, пришлю Никодима, - взявся він рукою за дашок кашкета. – Грошей не шкодуй, - притишився, - бо всяке може бути. Поміняй гепсом на харчі, та й квит!
- Спасибі вам, Левку, - ступила Ганна вслід гостеві попід вориною. – Хай Бог вас береже!..
По відході Левка, прикривши колодкою двері, Ганна зайшла в світличку, огледілася, завісила хусткою вікно і відкрила, ніби якусь святиню, шухляду стола, перехрестившись. Асигнації були зовсім нові і заворожували її виглядом і кількістю. Отож, наспіх розділила їх на купки і знову засунула шухляду.
- Найперше, мушу дістати хоч мірочку кукурудзяного борошна, - прийшло їй на ум. - До борошна ще яку пляшечку олії та кружок макухи. Добре було б і картоплі докупити – і для їжі, і на вічка. Тодоськові штани й сорочку мушу купити, - зітхнула, - поки дешеві. Частину грошей приховаю про чорний день… Чого ото Левко радить поміняти їх хутчіш і гепсом? Пронеси, Боже, і помилуй нас! – перехрестилася вона.
Гроші замінили безнадію на віру у вижиття і додали Ганні сил. У неї появилося бажання діяти, душа її заспівала, серце забухкало радістю, але водночас їй було лячно, що гроші можуть пропасти. Почувши гуркіт у дворі, вона виглянула, відхиливши хустку, у вікно і побачила там візок із глиною, Тодоська, Домашку і Петруся. Прикривши сонних Ярисю, Лідуню, Гриця, Таню і зовицю Домку, Ганна пішла з хати в розгубі. У дворищі почала лопатити в єдиний заміс вивернуті Тодосем купки глини. Сил не було ні у дітей, ні в неї, та попри те, вони таки скупчили глину для замісу в гірку, притрусили сміттям, потертю і кінським гноєм, навіть водою трохи залили. Ганна вирішила зварити в таганку більше, ніж завжди, картоплі, порушивши тим самим заведену нею звичку ощадності, якої суворо дотримувалася до сьогодні, - на неймовірну радість усієї родини.
Діти пішли з Тодоськом митися в Тясмин, сама вона сполоснулася в ночвах біля криниці і взялася вирізувати вічка з картоплі, кидаючи рештки в таганок з водою. За якусь часину картопля вже булькала, діти навкруг жадібно чекали, а Ганна пеклася, що ні старша Домка, ні Гриць не піднялися з постелі навіть при такій оказії. Десь глибоко в душі Ганни ворушився хробачком докір зовиці, яка ще малим заразила Гриця сухотами, але радість від того, що діти трохи підкріпляться тепер, заглушила його…
Переодягнувшись у святкову одіж, Ганна наспіх запхнула в пазуху купку асигнацій, готуючись іти на роздобутки, та вже з порога вернулася в хату, бо почула якісь скрики на вулиці, вслід їм завалували собаки, а потім затрахкала в Діброві безладна стрілянина, зацокали по бруківці коні, і над містом виросла хмара пожежної кіптяви, що повзла в небо і розпливалася над простором. За мить донеслися і гарматні постріли з Гори, що ляскали луною аж у Діброві, і калатання дзвону з Байдиної каланчі. Місто раптом заніміло, в ньому запанувала моторошна тиша.
- Свят-свят! – хрестилася Ганна, боязко прислухаючись і оглядаючись в один і другий бік затихлого шляху. – Пронеси, Боже, лихо та захисти нас од напасти!
Стояла довго, поволі відхиливши геть двері, поряд купчилися перестрашені діти, а Петрик вдавав, що йому не страшно.
Як місто поволі ожило, Ганна, не сказавши дітям нічого, таки пішла з двору. Переляк і втома минули. Йшла впевнено, пружно і згірдливо, бо відчула себе ніби здоровішою з отими грошима в пазусі. Коло Гори завернула в завулок, у якому з дитинства знала кожну бадилину, до батьків, щоб похвалитися своїм щастям. Потім зайшла до жида Шимона та його Сари, яких недавно переховувала при погромах у погребі.
- Стріляли боротьбісти, напавши на валку з хлібом, який забрали в повіті чекісти, Надзвичайний оперативний штаб та Ревтрійком із москалів для Поволжя. Це вже аж шість тисяч пудів хліба вони відправили цього року туди, а тепер повезли ще й шість пудів меду, -пояснив Ганні Шимон причину стрілянини.
- Хіба оті: ревком, оперштаб та трійка, Шимоне, не за революцію?
- За революцію, але за свою, не нашу. Нашим комуністам свій голодний люд ближче, а їм – їхній. І Раду повітову, і комбід вони не послухали, обзивають їх контрами і грозять розправою у волості.
- То чого ж революція терпить оте неподобство?
- Немає в неї сил його перемогти, Ганко, - на все мав готову відповідь Шимон. – Біда прийшла і до недітних людей, а для нас вона втричі більша, - похитав він головою, як Ганна оповіла про свою скруту.
- Ви, слава Богу, бачу, не пухлі ще, - оглянула гостя Шимонову ораву мовчазних жиденят у геть залахміченій приземкуватій старій хаті.
- Тільки й того, молодице, бо голод і наш кагал морить. Принеси, Цілю, нашій гості стільчик, щоб сіла, - наказав він старшечкій, чорній, як смола, доньці. – Лихо непоправне, ні в кого по отих експропріаціях ні позичити щось, ні купити, ні відробити. А тут ще маю конем щодня возити мертвих на цвинтар, а їх все більшає й більшає. А іде ж не до кращого, а до гіршого, повір моєму слову, - чухмарив господар закуйовджену голову.
Ганна без утайки виказала причину свого приходу.
- Нікому б не допомагав, але тобі зобов’язаний, то спробую.
- Батьки порадили піти до вас, бо ви розбитніший і знаєте, де що можна дістати і скільки воно коштує.
- Спасибі за довіру. Попробую, кажу, але не певен, чи з того щось вийде, то й боюся. Гроші у тебе петлюрівські чи вже теперішні?
- Частина петлюрівських, а частина нових.
- Ото й лихо наше, - чухмарився Шимон, - люди не дуже беруть теперішні, бо вони, що полова, кожен норовить обміняти їх на натуру. Може, дістану чогось, то принесу сам чи Сара або діти, а коли ні, то поверну гроші, - перераховував господар купюри.
- Ви вже, Шимоне, будьте ласкаві, поможіть! Буду вдячна вам! – запросилася Ганна. – Ждатиму, як сказали, - попрощалася вона.
Йдучи додому, вона проймалася вірою, що Шимон її без помочі не лишить. У вечоровому присмерку то там, то сям обзивалися гвалтом собаки, кричав по дитячому пугач, запізніло клекотали лелеки, кумкали й скрекотали по березі жабки.
В хаті застала дітей при запаленому каганцеві в мовчазному чеканні. Хвора Домка сиділа в ліжку, а Домашка та Ярися гребениками розчісували її золотисту косу. Тодосько вистругував із лози спички, а Петрик, стоячи колінами на лаві, впершись ліктиками у підвіконня, дивився в присмерк і як заведений, повторював: “Хоцу бачити вітел… Вітел хоцу бачити!”
- Ти ходила до Шимона? – спитала хвора Домаха.
- До нього, але великих надій і він не подав, - шморгнула в осмуті Ганна.
- Візьми, Тодоську, одного буряка і той кусник макухи нам на вечерю, - подала вона старшому ключа від чуланчика на радість усієї орави.
Сім’я вечеряла втішено і радувала Ганну, хоч і боліла в неї душа за хворих Гриця і Домку. Тішилася, бо Тодосько аж он як вже вигнався, нівроку, Домашка вище столу стала, Ярися й Петрик також зіпнулися, Таня підросла, а Лідуня вже навчилися лазити. Більше того, Тодосько й Домашка, завдяки Лесі, знали літери і вміли читати по складах. Петрусь, правда, ріс забіякою і навіть злодієм, те за ним зауважувала і її мати Параска, батько Яким із того сміявся та навіть жартома заохочував онука до всяких неподобств. Тепер, опухлий, хлопець був мовчазний і до всього байдужий, не можна було його й узнати.