Хворі Гриць і Домка тихо схлипували в постелі, як Ганна внесла спершу Лідуню, а слідом і кошика з пасочками.
- Ма-а-а, їшти, - заскиглив Петрусь, як тільки Ганна виклала пасочки з крашанками. – На калушель хоцу! – не розумів малюк ситуації.
- Буде тобі, дитино, карусель, - відчула Ганна втіху, що Тодоська не було при зустрічі з Карпом. – Поправ, Домашко, постіль у колисці, хай я покладу Лідуню, - і спитала в Домки, вкладаючи немовля, - Давно прибув Карпо?
- Як ти пішла ото до церкви, - хлипнула Домка. – Ми тут геть посварилися з цим божевільним, як я лиш відкрила йому колодку та сказала, де схований ключ. Ненормальний він став…
- Ма-а-а, їшти хоцу-у, - нив Петрусь. – На калушель хоцу-у…
- Замовкни мені, нам тепер тільки каруселі не вистачає, - нагримала Ганна на малюка і почала готуватися до святкового сніданку.
В хату було чути, як вештався, стукаючи і грюкаючи, у дворі господар.
Палахкотів у вікнах весняний сонячний день. Дзвонили перебористо дзвони, розносячи луни, і Ганна поволі, ставлячи страви на стіл, приходила до себе.
- Це наш тато приїхали, - пояснювала Петрусеві, Ярисі й Тані Домашка. – Вони дуже сердиті, бо нас дуже багато, - дивувала Ганну старша доня.
- А гоштинці вони привежли від жайчика? – заклавши руки за спину, по дорослому спитав у сестри Петрусь. – Гоштинців хоцу! Од жайчика хоцу-у! Ма-а-а…
Стояла на столі убога їжа, як Карпо, покликаний Домашкою, переступив поріг хати.
Лунко лелечали бусоли, вплітаючись у розливи святкових дзвонів…
Секція 3.
Незвичайні гості й інше
Розмаїті плани, які за довгі роки фронтових поневірянь і лежань у шпиталях понамальовував собі червонокозаківець Карпо Янчук, розсипалися, як казкові палаци, при зустрічі з дійсністю на “гражданці”. Виявилося, що при наділі землі в розрахунки, по-перше, не бралася сестра Домка, як самостійна одиниця, що мешкає з ним тимчасово, по-друге, в загал наділу бралося до уваги і Карпові, і Пилипові по десятині, що лишилися по смерті матері, а по-третє, повітвиконком у наділ враховував садибу і вимагав гарантії, що одержувач землі не буде працювати на заводі, фабриці чи іншому підприємстві.
В результаті Карпових ходінь по муках він і Пилип отримали по чвертці десятини на душу на невдобах, бо ті, що повернулися раніше із фронтів, уже були наділені кращими землями і не по чвертці, а навіть по пів і десятині. Належали оті невдоби до революції Січовим, Вустимовичам і Безгородецьким.
Знехаявши все в озлобленні й досаді, Карпо поволі врешті перекипів і прийшов до висновку, що треба невідкладно братися до надбання відсутнього. Рани, правда, ще давали про себе знати: і на порубаному плечі рубцями, і в боку. Не лише він тоді кинувся у господарювання, мов у пожежу. Чимало його побратимів, що повернулись із смертельно-братовбивчих мандрів війни, допалися на “ґаздівство”, відсторонившись від вирішення питань влади, устрою і суспільного порядку, гублячи за малим власним велике загальне.
Лозунги нової влади, обіцянки революції на фронтах і уряду вдома, а найпаче наявне поліпшення життя при непові творили лихоманку можливостей і самозахоплень кожного вчора вбогого і непоправно відсторонювали і Комбіди, і Повітком, і вчорашніх червонокозаків від відстоювання букви закону про права людини і нації. Ховало їх дуже надійно і гасло українізації, що починала діяти серед віками гнобленого і обезправленого народу-трударя, пантеличачи його захисників офіційним курсом верховної влади.
Зустріч учорашніх червонокозаків відбулася зразу ж, як повернувся услід за Карпом Пилип, перед Пилипівкою, в день архангела Михаїла і п’ятиріччя революції. Організував її Левко, запросивши до себе Карпа, Пилипа і Явдокима. Згадавши фронти та полеглих, рештки банд у краї та докори голови повіткому Михайла Брайка їм обом за георгієвські хрести в царській гвардії, які гейби применшують їхню участь у червонокозацтві і відносять її не до заслуг, а лише до змивання своєю кров’ю провини, побратими за ініціативою Левка обговорили широко поточні справи й нужди.
В довірливій розмові вияснилося, що колишній матрос, учорашній чоновець, голова ЧК та ревкому став за наказом з волості і головою повіткому, і начальником ДПУ, оточивши себе своїми побратимами, що невідлучно, як байдики, перебували в місті та околах ще з кінця сімнадцятого року, хоч і не були ніколи чигиринцями, а прибули сюди свого часу з Петербурга як продзагонівці. Вони ж нагло відсторонили, знявши із голови, Варвару Хорунжу, хоч і лишили її членом повіткому та заступником Брайка. Та обставина в оцій зустрічі та розмовах все ж націлила всіх учасників на працю в подальшому, бо лише вона обіцяла добробут і подолання злиднів, найпаче в багатодітних родинах Явдокима та Карпа. З певністю, що може все покращиться й стане на свої місця, побратими, заручившись взаємо- толочними помічами в подальшому, розійшлися. Нужда в кожного була така покрайня, що їм було не до повіткому і ДПУ. Карпо, затримавшись, дізнався від Левка, що гроші, які той передав Ганні, йому дала від АРА, виділивши, Хорунжа.
У запамороці вернувшись додому, Карпо довго сидів на лавці під хатою, обдумуючи становище. Наділені йому нивки він майже очистив за літо від каміння, наклавши його цілі вали на межах, і засіяв житом, як і Пилип під його впливом, але певності у майбутньому достатку не було. Засіяв він і дві нивки дядька Харитона, тестеву Якимову нивку в надії, що з них, коли вродять та він їх скосить і змолотить, додасться щось йому за працю. Він також вирішив, що в наступному році візьме землю в непівську оренду, а тепер, коли добудови в обійсті майже викінчені, спробує влаштуватися до весни на цегельні чи черепичні і може щось заробити там. Почуття розчарування та усвідомлення того, що він був одурманений, пішовши в оте козакування, не полишало його, бо з великої надії лишився пшик та й тільки! Оте розчарування гнило в ньому, не заживаючи, як і рана в боку.
Поки влаштовувався на цегельню, навіз ліщини на тики, дерева на дошки і чимало сухостою на паливо з Ліска дядька Харитона. В коморі встиг виділити простінками слюсарню, дровітню, столярню, возівню, а збоку прибудувати та накрити сажик і курник. Для сажика якось при теплій погоді напиляв дощок на підложку, послав їх та змайстрував таку ж опочку, яку бачив у якогось німця в Запоріжчині.
Ганна, та й не лише вона, дивилася на хворобливе заповзяття Картове, як на якусь лихоманку, бо не спав сам і іншим не давав, в хаті було голо від продажу всього, що можна було продати чи обміняти, правда, сім’я не голодувала, але жила так скромно, як тільки можна було собі уявити.
Рана на боку ще гноїлася, як Карпо влаштувався нарешті на цегельню, і коли б він не працював ще й удома, як неприкаяний, то робота там була б для нього спочинком, як заявляв неоднораз. Адже щодня до півночі нишпорив, тесав, стругав, довбав, шив, в’язав в’ятері й сіті вдома на продаж. Дбали отак же запопадливо й інші, ніби яка пошесть на них напала. Недоспані ночі, що тяглися у снах для Карпа в середньому чотири години, а в Ганни і того менше, були такими ж і в Пилипа, і в деяких ближчих і дальніших сусідів, у сестер та їхніх чоловіків.
Трудовий ажіотаж був тоді загальним. А коли вже ставало темно, Карпо увалювався в хату з інструментами, які сам наробив, світив гасника і музолив дротяні гаплики та бабки, довбав липові чи вербові сандалі-вступці, стругав половиці до хомутів, вирізав, вишкрібав та мережив ложки, люльки, сопілки, свищики чи плів батоги та шнурівки з прядива й сириці.
Не відставала від чоловіка й Ганна, бо так повелося, що вона мусіла пізніше за чоловіка лягти і раніше встати. Що лише вона не робила тепер, аби зводити кінці з кінцями, вболіваючи запасом, що меншав і меншав, кому не слугувала, в кого й чого не позичала, навіть Карпові не відкриваючись у тому!
Як тяжко не працював Карпо Янчук, як знущально не визискував дружину й старших дітей, особливо Тодоська, як не морив себе і їх, зупинки, на яку так сподівалася Ганна, не було. Праця для нього досягла виду і розміру хвороби. Наростали не стільки Карпові добра й гаразди, скільки заповзяття й снага, сили й енергія, плани й забаганки. Ганна зауважила, що Карпо тепер навіть на недільний спочинок часом скупився, вишукуючи “негрішну” роботу, навіть побратимів приймав, як необійдну мороку. Лише відвідання церкви, які стали неодмінними у свята й неділі, не викликало в нього роздратування, а навпаки – прив’язувало його до релігійності все більше й більше, з чого й Ганна втішалася, і діти раділи, і близькі родичі задовольнялися.