По революції собор, дві церковки і Дівочий монастир у Чигирині були автокефальними, правилося там рідною мовою і тому вони були ближчі та привабливіші населенню за дореволюційні, хоч зображення в газетах і на плакатах ієрархів, як павуків, і викликало в одних святочний обур, а в інших - ворожість до вірослужителів.
Карпові діти, коли їм попадали такі плакати, пантелично роздвоювалися, бо зоднобіч раділи, що батько в церковні свята відлучався з дому, а здругобіч - бачили досі благодійного ієрарха Ярему, як павука в ризах із патрахіллю. Почали бачити тільки так його та інших церковників і школярі поспіль, хоч ті й були тоді ще в переважній більшості благодійниками. Для Карпового Петруся, наприклад, протоотець Ярема, якого він бачив у соборі на Великдень, надовго лишився в пам’яті хоч і не череватим, як малюють, а сухим і немічним, та все ж павуком...
На близьку весну в Карпа було повно планів: покопати ями за коморою понад шляхом, як лиш розтане земля, навозити із степового яру добротної для них землі і засадити садом свою і Пилипову ділянки, зняти на обох садибах горби печищ від старих хат та купи багаторічних попелищ і навозити туди добротної землі з поля, а обидві ділянки під берегом Тясмину, які щовесни заливала повінь, як невдоби, загатити сміттям та попелом і покрити їх родючою землею, тим самим чимало збільшити грядки чи сінокісник. Оксана ту затію дівера прийняла, як одкровенне святе прозріння, хоч те й лягало переважно на її плечі, а не на немічні Пилипові.
З початком танення снігів Карпо розрахувався із цегельні, десь за пару тижнів склав із заготовок добротного воза, домовився з дядьком Харитоном про вирубку кілля, лози та ліщини в його Ліску і приступив до реалізації своїх задумів: плетення відрізків ліс у дворі на забитих у відталу з допомогою вогнищ землю колах. Допомагали йому і Пилип, і Оксана та Ганна, і Тодосько, бо ж мусів устигнути приготувати їх до паводка. Притому він вже бачив свою і братову садиби подовженими аж на яких шість-вісім сажнів.
І встиг Карпо тими секційними відтинками ліс відгородити і собі, і Пилипові аж у воді загорожу висотою, недосяжною повіням. Та з тим і почалося ледь не божевілля, як лиш оті ліси були вбиті в мул і глей випущеними на них дубовими кілками довжиною до трьох чвертей. Бо і попелища від ночі до ночі знімалися і перевозилися на одномісних тачках-грабарочках по дощаних сяких-таких настилах у себе Карпом, а в Пилипа - Тодоськом і Оксаною, несусвітньо меншаючи і вирівнюючи собою і заплаву, і горби садиб.
Лишилося насамкінець накрити ті місця і на печищах, і в заплаві родючою землею, зорати і засадити грядки на буграх картоплями тощо, а на заплавах висадити розсаду капусти і посіяти буряки в той час, коли навкруг стояла повінь. Устиг Карпо, з ночі до ночі працюючи, навозити і в ями під сад землі з поля та навіть висадити дерева диких вишень, груш, слив, яблунь-кислиць, терну, абрикос-морель, чи й по кілька кущів смородини, порічок та аґрусу і в себе, і в Пилипа, діставши те в більшості в отому ж дядьковому Харитоновому Ліску. Дички мали прийнятися, а потім прищепитися дорогими фруктовими сортами. Горе було дітям обох родин, бо мусили поливати висаджені деревця щодня, поки сади на радість усім прийнялися і стали рости навдивовижу буйно. Тішилися обидві ятрівки, бо їм додалося чимало грядок, а на заплаві прийнялася капуста і дружно посходили буряки, огірки, морква і петрушка. Оксана не могла стримати радості, хоч і печалилась станом Пилипового здоров’я.
Летіли дні, тижні й місяці, творилися події і в світі, і в містах, селах та в родинах, а Карпо ніби в чаду не мав часу їх зауважити в отому гаруванні, не мав змоги вслухатися в них, вчаснозафіксувати та осмислити їх за роботою і нуждою, що тисли його родину за горло своєю нескінченністю в злиднях.
Наробивши вечорами за зиму та попродавши на базарах і ярмарках свої чергові дрібні поробки, він тепер щоднини, як зачарований, ішов на город і там длубався по кілька годин, перемелюючи дослівно в пучках землю, переносячи і перевозячи її з місця на місце, просіваючи і перелопачуючи та рівняючи. Звичайно, те зразу ж відбилося на врожаях, навіть і на грядках Пилипа, бо Оксана у всьому наслідувала “діверка”, який радо допомагав їй, аж Ганну брали ревнощі. Карпо аж душею відходив, попрацювавши на грядках, а йдучи у двір, ніс в очах замилування, а що вже садком тішився, то відповідних слів немає. Наслідувала запопадливістю старшого Янчука і Оксана в себе, ледь не валячись із ніг.
-А подивіться-но, діверочку, чи так я те роблю, як годиться? - питала часом через межу вона, і Карпо йшов радити, допомагати, наставляти, маючи з того неабияке задоволення.
-Йой, діверку! Та коли б те малам-м робити? Бачите ж, на шпацір не ходжу, а й виспатись нім мені часу, - виправдовувалася вона, коли Карпо докоряв їй чимось, світячи ясинцями приязні з очей так, що та паленіла від його погляду.
Нічого сказати, подобалася Оксана Карпові! Він навіть брата так не любив, як її, заповзяту й невгамовну, хоч і ховався з тим і від Пилипа, і від Ганни, та особливо від Тодоська, що невідлучно був обік.
Часто по весні суботніми вечорами Карпо йшов у город брата, як Пилип і Оксана були там, вів їх до кладки для прання і оповідав щось давнє, своє, пов’язане з берегом, Тясмином чи з околами, і Оксані те все здавалося обворожливою казкою. Слухаючи його “разки-гарди”, вона наплела собі цілі плетива уяв із Карпових оповідей. Адже було аж казково-гарно їй на кладці в таку весняно-вечорову пору. Вода устояна, чиста, аж дно видно, ледь рухається лише на бистрині, а попід берегом лежить спокійно, тихо, як м’яке простирадло, задумана, зосереджена під сивуватим серпанком випарів, що густіють, купчачись, аж повірити тяжко, в отій красі.
Оксані особливо запам’ятався один вечір, як ото розродилася Петрусем і Мотринкою. Слаба ще була, ледь оклигала, а побувши над берегом, ішла до хати, як вилікувана. “Під-па-літь! Під-па-літь! Під-па-літь,” - кричала їй перепілка з Гори. “Так-так-так,” - стверджував дятлик. “Буть-буть-буть!” - повторював одуд. “У-гу-у! У-гу-у! У-гу-у!” - погоджувалася плачно горлиця. І Оксана зтоді полюбила і цей край, і його людей, а найпаче обійстя, що стало їй рідним...
За якийсь час Леся таки трохи підучила Тодоська і Домашку читати та писати, і коли Тодоськові грамота давалася тяжко, найпаче в читанні Часослова, то Домашці - на диво легко.
Подією в родині було те, що Петрусь, вижебравши в матері дозвіл на ходіння до Лесі Яремівни “на лікнеп”, негадано-нежданно засвоїв при старших і навіть краще за них азбуку і читання. І коли - з поверненням додому Карпа - старші діти припинили відвідувати вчительку, то Петрусь продовжував, бо Леся Яремівна настійливо вимагала від батька не перечити синові вчитися. Карпо ж і тому ото явно незлюбив Петруся, вважаючи його упертість до навчання ознакою ледарства, бо хлопчина часто під призвідством “лікнепу” уникав домашньої роботи. Дратувало його й те, що коли він не відпускав сина “на лікнеп”, Леся сама приходила в його дім. Звичайно, те сердило його і позначувалося фізично на “вченому паскудникові”.
В одну з неділь травня у старшого Янчука зібралися Левко, Явдоким, Пилип, Леся, Оксана і Ганнина сестра Килина зі своїм Василем. Попереджена Карпом, Ганна заздалегідь приготувалася до прийому гостей, бо жили вони вже, слава Богу, заможніше і зустрічі у святкові та недільні дні з родичами й друзями стали для них обвиклим явищем.
По гостинному обіді Ганна й Оксана, прибравши стола та відпровадивши дітей гуляти, заходилися біля криниці мити посуд, а решта застільців завела розмови, які ожвавлювалися часом і до полеміки. Зачинщицями були в тому Леся та Килина, їх опонентом – Левко, хоч йому і заважав “безсмертний”, як боляче він жартував, кашель.
Річ у тому, що Леся та Килина передплачували газету “Комуніст” на російській мові, а Левко – “Вісті ВУЦВК” - на українській. Навіть ота різномова, а не лише різниця в змістах викладів викликали полеміку між ними. Крім того, Левко зрівнював “Комуніста” з прицарським Петербурзьким “Новым временем”, що й обурювало додатково обох жінок.