- Воля народам! Земля, чуєте ж, - селянам, тим, хто її обробляє! Заводи й фабрики – робітникам! – дзвенів голос Лесі Яремівни на мітингу, що стихійно виник під Камінною Горою в Чигирині. – Тартаки, черепичні, маслобійня – тим, що працюють на них! А кому ж би ще? – агітувала вона, переконуючи натовп.
- А церковний та соборний приходи кому ж? – допитувався хтось із натовпу уїдливо.
- Прихожанам! Кому ж іще? – відповіла, не ображаючись. – Вони самі по собі спустошіють, як люди опанують знаннями, а старші вимруть. Вони будуть музеями, де діти і внуки наші вчитимуть, як жили наші діди, батьки і ми з вами.
- Не хорони нас дочасно! - кричали старі обурливо. – Ще побачимо, хто кого хоронитиме! Ач якою бузувіркою отець Ярема нас порадував!
Розгоралися суперечки і в Карповій хаті, куди сходилися Пилип, Левко з Явдокимом та Леся з Килиною. Читали заяложені передруки “Іскри” і горнівські “Вікна”, привезені Варварою Хорунжою з Умані, старі листки “Української хати”, “Українського альманаху”, придбані на ринку.
Найбільше сперечалися про пореволюційні події, осуджуючи трибунали, інфляцію, махновщину і взагалі бандитизм, народження якого в Україні Левко відносив на карб “тюрми народів”. Згадували прихильно Леніна, Плеханова і Маркса, а Донцова, Петлюру, Міхновського, Винниченка, Мазепу, Грушевського, Єфремова, Петрушевича, Скоропадського критикували. Свою особисту думку про них мала лише Леся Яремівна, хоч і вона добре не розуміла, що було у них народним, а що - антинародним.
Суперечки вели про Черняка та Дубинського, отаманів Палія, Марусю, Шкуро, Зеленого та про батька Махна; про києвокомунника Деборія-Мокрієвича, таємнодружинників Стефановича, Дейча і Бохоновського, які втекли від смерті з буцигарні, віддавши царським тортурам тисячі шабелівчан; про Раковського і П’ятакова, Григора Грінька і Петровського; про “воєнний комунізм” і Восьмий з’їзд РКП(б); про Червону Армію та козацтво. А спинялися на необхідності спільної боротьби проти білогвардійщини та банд за державну незалежність кожного народу…
Доходили думки, що перемагають наглі та ті, хто більш політично підступний, більш спритний у гаслах-лозунгах і відозвах, хто, хоч і облудно, береться за найболючіше народне і переконливіше доводить полегшу йому. У суперечках виходив переможцем Ленін з його велико-неділимими послідовниками, що у своїй програмі грав правом для всіх народів на повне виділення у самостійні держави із землями, заводами і фабриками.
У вогнищах і димах злочасся, у сутичках з бандами, в боях із чорними, білими та червоними силами в Україні проголошувались, отому всьому наперекір, чотири рятівних демократично-людських Універсали Центральної Ради – про устрій у своїй суверенній державі з власними порядками, грошима, банками, амбасадами, зв’язком, автокефальною церквою, справедливим майново-скарбовим і природним розподілом імперії.
Чигирин животів у своїй занехаяній закутині та глушині, горів на пні полум’ям ночами і днями. І не лише Ганні Янчисі, при відсутності Карпа, годі було второпати, хто і куди кличе їх, а й куди розторопнішим і обізнанішим за неї.
Якось у присутності Лесі Яремівни та Варвари Степанівни було вирішено, що Левко, Явдоким та Карпо подадуться разом з іншими селянами та міщанами з Чигиринщини до Примака, щоб піти за Леніним та його обітницями. Вияснилося, що Варвара Степанівна і є уповноваженою в Чигирині від УКП на організацію Червоного Козацтва.
Виїжджати домовилися через кілька днів. Наступного дня Карпо спішно почистив коня в дорогу, переглянув сідло, прооліїв попругу, погострив та змастив шаблю. По обіді підгріб у дворі, склав у ятку дрівця, сходив попрощатися з тестем і тещею, навідав дядька Харитона і вернувся якраз тоді, як у двір услід за вшореними кіньми вкотилася якась дараба. В ній сидів Пилип у якомусь чудернацькому одязі, а при ньому була дівчина-молодиця. По її одягу Карпо здогадався, що гостя десь із Галичини чи Буковини. Кинулася йому у вічі братова худоба і його великі з хворим блиском очі та неймовірна врода його супутниці-чудерначки.
Оговтавштсь, Карпо пішов назустріч братові, який, неквапом злазячи з повозу, щось проказав до незнайомки і аж тоді направився до господаря.
- Хворий ти, брате? - притулив Карпо приїжджого до грудей, - Лиця на тобі немає. А ми вже не знали, що й думати…
- Добралися додому, слава Богу. Аж від Коломиї правторимося. Та ти, - спохопився Пилип, - жінку мою привітай, - повернувся він очима до красуні, що злазила з дараби і несміло йшла до чоловіків.
- Просимо, дівчино, в наше обійстя, - простяг Карпо руку до неї і тут же смикнув її назад, бо гостя раптом кинулася цілуватися, аж він спаленів.
-Йой, братове Карпе! Чом не дозволяєте вас поцілувати, як рідного!? Чей же братова я відниньки ваша! – таки спритно чмокнула вона Карпа в уста. – Ксенею іменуюся, Оксаною. Чи ждали-сте такої файної собі невістки, як ня? – пантеличила вона господаря мовою. – Все ‘дно приймайте, бо бігме, нігде від Пилипка не піду! Кажуть, що гарна я, тільки язиката, і Пилипко тієї ж, мов когут, піє, а кому та врода тре, коли лиш кусник, яко рукавець-парцельок грядки у брата, та й по тому? На бульбу не доста! Сироти ми! А в парцелику – їден камінь, то що може вродити? Хіба хопта одна!..
Карпо слухав скоромовку вродливки-невістки, направляючись із нею на лавицю під хатою, невпоміт оглядав із ніг до голови її статну постать, осмілюючись, дивився в її непомірно великі очі – то ясно-голубі, аж сонячні, то ніби потемнілі, як захмарені, чарувався вишиванкою-корсеткою, клітчастою самотканою плахтою й підтичкою і в душі хвалив Пилипа за вибір.
- Випрягай, брате, коні, а я полюбуюсь невісткою. І куди ти дивилася, і де твої очі були? – розвів він руками, аж потепліло в Пилипа у грудях. – Чи ж ти бачила, Оксанко, який він немічний? Сопливий же!
- Йой, та як не бачила-м! Та ж люблю його, Карпе, гей би Бога!.. А Чигирин ваш – то ж столиця гетьманська? Начулася-м про нього і їхала, як на яке отцеве казання в соборі! На казання я й дома любила-м ходити… То ж приймайте нас, добродію, до себе, як рідних, - світила Оксана очима на господаря.
- Та де ж нам подітися, Оксанко? Радо приймаємо, - відповів їй у тон Карпо, кладучи собі на коліна великі мозолисті руки. – Що правда, і приймати не дуже є куди, бо ж бачиш… - показав він на недокінці.
- Йой, Карпе, абись ми здорові були, все те на грунті зродиться. За літо щось нагаруємо, як газда мій поправиться.
- Ганно! Ганнусю! – покликав Карпо дружину, що шпарувала стіну в хаті.
Вийшла на поріг господиня, вся в глині, з підтиканою спідницею.
- А це ж хто в нас?.. Боженьку! Пилип! Слава тобі, Боже! Живий-здоровий? – уздрівши незнайомку, насторожилася.
- Жінка я Пилипкова, - звелася і пішла навстріч господині гостя. – Оксаною, Ксенею звуся. А ти, зовухно, чую, Ганка, то будемо сестрами, - і схопила Ганну в обійми, аж та засоромилася. – Файна ж ти, Ганко, як ангел-херувим! А я, грішна, не вірила Пилипкові…
- Ятрівка я, - поправила господиня чесно.
- Хай буде і ятрівка, - знехтувала Оксана сказане.
Карпо, сидячи на ослоні і про себе печучись отим приїздом, мимохіть порівнював обох молодиць і переконувався, що його Ганна і трохи вища, і красою не поступиться Оксані – аж теплилося у нього в грудях від того висновку. Підсів до Пилипа, поділився отим потаємним.
- То я, Оксанко, зараз помиюся та трохи перевдягнуся, - метнулася господиня.
- Я тобі, сестро, допоможу і сама трохи помиюсь. А де братова та небожата? – запитала, видно, обізнана від чоловіка про Домку, Тодоська і Домашку.