- А-а-а, - здогадалася Ганна. – Пішли десь до моїх батьків, скоро вже вернуть. А ми зігріємо води на кабиці чи підемо в берег митися?
- Йой, зовичко-сестричко! Думаєш, я знаю? Мені чи в калабані, чи в кориті – все їдно! Тільки би-м трохи лепу змили, бо тих путівців-гостинців було та було. Ми ж си-правимо лем два місяці із Бродів.
- Отак довго правилися? Чим же жили? Як харчувалися? Де спали? – поймалося серце в господині.
- Йой! Вважай, прошаками та жебраками більше й правились-ми. Аби-м так жила! Ні грейцерів, ні пеньонзів, окрім ринського чи злотих, ніхто нігде не брав. Пилипко, сарака, аби-м здоровий був, - кинула вона теплом очей на чоловіка, - прецінь ледь поміняв тоті гроші на рублі!.. Та ти бери одіж та підемо, - сплеснувши руками, пішла вона бігцем за чимось до повоза.
Карпо й Пилип, схилившись, говорили про се, про те, не випускаючи жінок з поля зору, і були обидва вдоволені ними, хоч і турбувалися, кожен по своєму, отим становищем обох родин. Господар втішався, що не залишиться дружина сама з хворою сестрою та дітьми, що будуть при них брат та невістка. Здогадувався з острахом, що Ганна може знову завагітніти, то Пилип із Оксаною і поготів у пригоді стануть. “Пилип і догляне тут все, і розрадить, і збудує на печищі щось собі із Оксаною та й Ганні допоможе,” - промайнуло в голові, поки слухав брата.
- Я ж знову вирішив іти на війну з товариством, - похвалився приїжджому, - бо ніхто нам ніякого добра не дасть, якщо самі собі не добудемо. Козакам землю надаватимуть.
- Я в цьому не сумніваюся. Пішов би і сам, та не можу ж лишити важку дружину.
- Так-таки нічого й немає в неї? – перепитав Карпо співчутливо.
- А таки немає, - глибоко зітхнув Пилип, - коли не рахувати любові до мене. Адже виходила мене в шпиталі, а опісля вдома. Та й у путі була і поміччю, і розрадою.
- Бачу, що, окрім вроди та здоров’я, нівроку, має й добре серце та веселу вдачу. А цього за гроші не купиш. То хоч перевдягнутися має в що?
- Лахів у неї на якийсь час стачить, тішиться ними. Надарували родичі перевдяганок чимало, як ми виїжджали, хоч і убогі. Дружні вони, прихильні з-поміж себе, даруй, не такі, як ми отут.
- Слава Богу й за те, - подивився Карпо на невістку, що порпалася у вузлах коло повоза, спинаючись на пальці. – Часу в мене обмаль, то може ще сьогодні сходимо до дядька Харитона, попросимо допомгти й тобі лісом на хату чи ще чимось.
- Ти просто вирвав у мене це бажання, - придавив Пилип братове коліно. – Бо ж як почув, що збираєшся на ті змаги, ледве не заплакав. Сам же знаєш, не дуже люблять мене дядько, а ще коли дізнаються, що одружився на бідній, на його думку, чужинці, то вже й зовсім мені не поздоровиться.
- Такий він уже є, ніякою красою його не проб’єш. Ні-ні! Йому, як і покійниці-матері нашій, щоб волякою була та придане багате мала, а все інше – марниця.
- То коли підемо до дядька? – нетерпеливився Пилип.
- Нехай, думаю, спершу жінки помиються, а ми за ними, бо ти ж з дороги. А тим часом вернеться Домка, то повечеряємо й підемо.
- А до вечері не краще? – обережно поцікавився Пилип.
- Обізлиться старий, що ще щось не допорав, - стримував Карпо брата. – Домовимося попрацювати завтра в нього на подвір’ї, бо там чорт ногу зломить. Ти підгрібатимеш сміття, а я щось тяжче собі візьму, - подивився Карпо співчутливо на брата.
- Відпочину за ніч, то і я щось осилю, а Оксані скажеш, що йдемо лише навідати…
- Я б і один пішов, та воно краще, коли й ти догодиш старому увагою. Адже прошаками, як каже твоя Оксана, йдемо. Та коня його не забудь похвалити, - наставляв, - там не кінь, а звірюка! Нікого до себе, окрім старого й мене, не допускає й близько…
Тим часом зовиці-ятрівки простували до річки.
- Верети тоті прати взялась-ти? – спитала Ганну Оксана, вказуючи очима на рядна.
- Оці? – ледь стримувала себе Ганна від отієї зовичиної мови. – Це рядна в нас. Запам’ятовуй наші назви, бо тут тебе не зрозуміють.
- Буду, сестро, старала-м. То ті рядна-рябчаки прати маємо? – не вгавала.
- Та ні, завісимося ними в лозах від людей.
- То там якась калабаня?
- Яка калабаня? Річка Тясмин у нашому березі.
- То ми на тоту річку йдемо, що переїздили по мосту?
- А то ж куди ще?
- Або, гадаєш, я здогадувалася, куди йдемо? Йой! Бачу вже! А тен берег чий же? - спитала, як перевалили горба.
- Оцей, що проти нас, тепер наш із Карпом, а тамтой – твій і Пилипів.
- То й у нас є берег? – як дитина, схопила Оксана на радощах Ганну за руку.
- А як же? У нас свій, а у вас свій!
- А Пилипко вогорив, що у нас нічо немає, бо мамин парцелик Домка має гейби посідати, - подивилася Оксана в очі супутниці.
- Домці, сестро, - зітхнула Ганна, - мабуть, він уже не потрібний. Дуже вона хора. Ледь здужає ходити.
- Ганко! Ти ж направду, як богиня, гарна! – не втрималася виказати свого захоплення Оксана. – Любить тебе пан Карпо?
- Не дуже, сестро, - мимоволі зітхнула та, – і що далі, то менше.
- Пилипко мій не такий, хай здоров буде! Він не вирвитуз є, не батяр, не здрайця, як гинші, аби-м так жила!
- Ти куди гарніша, Оксанко! – захоплювалася гостею Ганна. – Як налита і силою, і жіночістю! Таку й на край світу повезеш, очманівши! – вертіла вона купальницю навкруг себе.
- Заглядалися газди на ня, холера би їх узяла, а я Пилипка немічного покохала-м, бо – офіцір!
- Який він тепер офіцір? – згасила Ганна мову співбесідниці. – Хіба знову піде до солдатів?
- Списали його, сестро! Геть списали, казав. Урльоп дали. А козакам землю даватимуть?
- Може. Підемо у воду, поки нікого не видно, - щулилася від прохолоди Ганна.
- Підемо, лем я не плаваю, сестро!
- Колись навчу, а тепер на мілкому мийся, - і Ганна шубовстнула в тихі хвилі Тясмину, аж вода завирувала.
Милися, розпускали і міряли коси, і Ганна мусила визнати, що в Оксани коса куди пишніша. Від бронзового тіла зовиці аж пашіло жаром.
- Коб була-м така біла, як ти, Ганко. А то, най його шляк трафить, гейби в лепі вся! – сміялась вона, тримаючись за досить опуклий живіт. – В Пилипка також тіло біле, аби здоровий був!..
- А не зашкодить тобі холод, сестро? – вказала поглядом Ганна на живіт зовиці-ятрівки.
- А то чо? Звикла до того в газдів. Чей же і зимою, вважай, роззутою ходила-м, зарібки гарувала-м.
- Добре, що ти по них, а не вони по тобі, - посміхнулася Ганна, надягаючи на витерте гаряче тіло сорочку.
- По мені не ходили, сестро, цноту Пилипкові віддала-м, - похвастала Оксана. – Йой, а штанців ти чом не маєш? – диву давалася гостя.
- У нас їх рідко хто із жінок носить літом, - пояснила Ганна.
- Е ні, зовухно! Те не є добре. Я одягну тамті, що була в них, а ти ось ці чисті маєш, бо ж сором! Я сюди правилася, то й штани одягала-м, а вже тутки, у великій Україні, Пилипко звелів зняти їх. В мене троє ще є – дарунок братової.
Ганна нехотя спробувала надягти дарину. Ніжна байка приємно обтягувала тіло. “Як вона, бідна, буде жити? – подумала Ганна, викручуючи коси. – Чужа ж тут і вбога!..”
Геть звечоріло, як ятрівки вирушили під гору до обійстя, несучи в оберемках одіж. Оксана перевдяглася в квітчасто-клітчасту спідничку і звичайну полотняну сорочку, коротшу за Ганнину.
Хтось палив потойбіч Тясмину торішнє листя, і сиві дими впліталися в сіро-сині туманці вечора, духманячи околи. Хтось десь виляскував праником полотно чи білизну, і Лука луною повторяла: “Так-так-так! Так! Так! Так!”
- Файно ту у вас, сестро! Йой, файно.
- Тішся тепер тим, що є у тебе, бо ж оте обійстя твоє, - вказала поглядом на дерева в сутінках Ганна. – Земля там краща від нашої.
- А то чо меншому ся достало? – дивлячись у сутінки, запитала Оксана.
- Така, видно, твоя доля, - зітхнула господиня, не знати від чого. – Одному краще, другому гірше посилає…
У дворі їх зустріли стривожені Домка з Тодоськом.