- Чого ви так довго там бовталися? Чоловіки як не показяться, - шепнула вона, поцілувавшись із зичливою приїжджою. – Я, Ганно, воду поставила на кабицю і дрова підпалила, то може галушок звариш?
- Куди маємо, сестрице, квапитися? – нарочито голосно мовила Оксана, беручи на руки тяжкого острашеного Тодоська. – Чей же вперше ся зустріли! Ще нагаруємо-си, би-м здорові були, - явно адресувала вона свої слова чоловікам. – А чо, мо’, неправду кажу?.. А де ж твоя мала однойменця, Домцю?
- В баби Параски лишилася. Не могла відмовити, - виправдовувалася перед Ганною. – На пару днів просили лишити.
- То й добре, - заспокоїла її Ганна. – Там їй краще буде.
Карпо, на Ганнин подив, стримався, сказав лише: “Вечерять же, Ганко, треба вже, а ви…”
Вечеряли мовчки гречаними галушками, колом сидячи на рядні і наколюючи їх на спички. Зголодніло сьорбали гарячу юшку, лише іноді перемовляючись під стріски вогнища, що догорало в кабиці. В сутінках чулися перші погуди хрущів, з Тясмину доносилося кумкання жабок, що спліталося зі співом птаства по берегових лозах та вільхах за Лукою в один ручай. Особливо чарувало й заворожувало все Оксану, яка вперше чула таке.
Зразу по вечері жінки вляглися спати. Чоловіки подалися на край міста в гості до дядька Харитона. На тому й скінчилося вбоге свято зустрічі та знайомства з новоявленою невісткою. Сподобалася і вона всім, в всі їй. Спати вона пішла “на фіру”.
- Йой! Чо си турбуєте? Спатиму, як маком напоєна. Звикла-м у довгій путі, - запевняла Оксана господарів.
Наступного дня з досвітку Ганна, як заведена, місила заміси, закидала й шпарувала хату, а Оксана, від допомоги якої та навідріз відмовилася, весь день гребла, чи як говорила, теребила свій перцельок-городець, почавши від вулиці і аж до берега. Ганна, коли виходила по воду чи по глину, бачила нерозгинну постать ятрівки, розуміла її запопадливість у роботі і раділа за Пилипа.
- Тутки у вас, сестро, грунти куди ліпші за наші, - хвалилася Оксана за обідом Ганні. – У нас тамки твань та болото чи ізвори з каменем, а ту рівнинець чорноземний. На ниву і капусту садовити можна, і огірки, а під гору тоту – бульбу, квасольку чи ще щось, - планувала вона.
- Щось посадимо, Оксанко. А де ж подвір’я будете зводити? Десь коло печища може?
- Не маємо ж насіння, а на подвір’я треба всякої ліснини, а де її взяти?
- Якось і грядки засадимо, і хату зведете, - втішала господиня зовицю. – Не печися тим, Оксанко. Думаєш, чоловіки пішли просто в гості ото?
- А то ж чо? – зробила великі очі Оксана.
- Пішли відробляти за ліс до дядька. Думаєш, де ми взяли лісу оце все звести? В нього ж!
- Він що, дідич у вас який чи маєтник?
- Коли дідич і маєтник це багач, то ні, але Лісок свій має, що й на тридцять обійсть вистачило б.
- Відробляти?.. А я си дивлю, що братко Карпо взяв граблі, думаю, віднести позичене хоче. Добре, що я вмовила Пилипка накинути мого киптарика. Хорий же ще, - притишено призналася. – Ну геть-геть!
- Карпо його лише для догоди дядькові взяв, двір загрібати, а по господарству все сам робитиме. Шкода лише, що знову напосівся йти на війну. В п’ятницю вже чигиринці мають відбути в Гайсин.
- А ти, сестро, вговори го си лишити, хоч напоки-що.
- Те неможливе вже, бо заберуть до царських генералів або ще десь.
- А він за комунію йде?
- Не за комунію, а за червоних козаків, - сказала Ганна. – У банди йдуть молоді повсюдно, а козаків землею ніби наділятимуть. Може, то й щастя твоє, Ксеню, що твій хворий, бо здорових усіх беруть, - заслізилася Ганна.
- Йой, сестро! Ти чо? Може, все кінчиться файно, адже козаки – то, прошу, не ляські які жандарі, - заспокоювала, хрестячись, Оксана.
- То гірше, зовичко, за жандарів, то, як кажуть батько, смерть наша.
- Свята Маріє-Магдалино, спаси й помилуй, - замолилася Оксана. – Цю велику Україну так розписували мені, - заговорила згодом, - а воно, бачу, ту більші нявки-злидні жиють, ніж у нас. Під тамтими ляхами хоч кавалок хліба мали, а тут, під маскалями, в трударя-сараки і того бракує. Там вшисько лях бере, а ту москаль і позавшисько, бачу, обдирає.
- Були й ми, хоч убогі, та як мовиш, з кавалком, а тепер у цю війну все скінчилося, навіть селяни без хліба животіють.
- А я, сестро, в тяжі оце, - перевела мову Оксана на інше, показуючи радо на свій живіт.
- В якім тяжі? Вагітна, то це я знаю. А чого ж радієш?
- Як то чого? І вуйко мій, і брат, і панотець радили мені, як мала-м сюди правувати, щобись дітей більше дбала-м, бо ж вигинуло і гине люду нашого у войні скільки, а хто ж його, як не ми, сестро, відродить?
- Так радили, кажеш. І не соромно їм та й тобі було? – глянула Ганна на Оксану. – Отець, мабуть, молодий?
- Чому молодий? Панотець, як світ, старий вже, а що?
- У нас ні отець, ні брат, ні піп зроду такого не порадять.
- Бо не розуміють, альбо той піп, може, москаль який, то йому байдуже до приплоду нашого. Що ж тут соромного? Ми ж, жінки, перше маємо брати собі на карб, аби наш народ жив і множився. А хто ж іще, сестро?
“Он воно що… Їхні люди мають оправд у дітях і ними так не печуться, як наші, а навіть тішаться, бо замість докору мають пораду не лише рідних, а й святого отця. Дивина! І чоловіки у них не докоряють жінкам зайвими ротами, і то, мабуть, розумно. Он і Леся зізналася, що коли б вона послухалася Андрія та віддалася йому, то мала б сина чи доньку, а з ними і горе було б меншим,” – роздумувала Ганна, зрозумівши, що марниця всі поговори, коли жінка має свою радість і втіху.
Два дні підряд працювали Карпо і Пилип у дядька і таки домовилися зі старим про ліс на хату. Раділи, бо Харитін сказав, що схвалює побудову нового обійстя і буде допомагати, чим зможе. Третього дня зранку брати були вже в дядьковому Ліску і за день зрубали та спиляли цілу купу лісу, частину навіть перенесли до мосту, а допомагав їм ще й Левків брат Никодим…
Так як в Україну прийшла безвихідь громадянської війни, то кожний чоловік при повнолітті мусив до когось примикати, йти в якісь загони і воювати за хату, родину, двір, село чи місто – або з російською білою армією та бандитами-чорносотеньцями, або із ватагами проросійських анархістів, яких особливо багато напливло в денаціоналізовану імперією Україну.
Настановивши Пилипа в господарюванні та будівництві, Карпо попрощався з Ганною, хворою сестрою Домкою і Тодоськом, поцілував малу Домашку в колисці і пішов на ярмарчище, де збиралися Червоні козаки, толком не відаючи, куди вони прямуватимуть. Гріла чигиринців віра у те, що рештки царату будуть знищені, багатії втечуть світ за очі, банди будуть розбиті, а земля, ліси, фабрики й заводи належатимуть тим, хто трудиться.
Не лише Карпа кликала надія донищити на рідній землі поплічників царату і породжені ним банди усіляких самозванних і самочинних атаманів, які загуляли по Україні, вбиваючи, руйнуючи, плюндруючи і нищачи. Надія гріла і соціал-націоналістів, соціал-демократів, соціал-революціонерів, селяноволівців, робсільдемократів, самостійників, автокефалістів, укапістів-боротьбістів і сонми інших. Проімперським елементам було вигідне оте різночинство, вони потай організовували, вели, спрямовували й насаджували його, бо спай народу, тим більше на національному грунті, призвів би до неможливості боротьби з націонал-соціалістами та націонал-демократами в Україні.
Шикувалося Червоне козацтво під Камінною Горою: кіннотники – до Примака, пішці – до Черняка, матроси – в Одесу і Кронштадт. Дзвонив, як і на всякі урочистості, дзвін із каланчі, загони вибирали старших, які мали порядкувати в путі. На майдані стихійно організовувалася так звана чигиринська сотня, яку очолили чорноморський матрос Михайло Брайко – отаман і його побратими Юхим Гудзенко, Йосип Солонько та Денис Мищенко – сотенні товариші, отаманці відділків.
Карпо, стримуючи у грудях щем і біль розлуки з родиною і обійстям, ніби бачив, як гарують коло будов-недокінців його Ганна, а поряд на голому дворищі – Пилип із Оксаною. І рвалося його серце навпіл, і крутилося в його голові сказане перед смертю матір’ю, що рід їхній зачурканий ще із прадавна, а тому щастя йому ніколи не буде. “Може, то неправда, - шукав він полегші, - може, колись буде нещастям, як і всьому на землі, кінець?” Сумота, непевність, навіть страх скиглили в його душі – і на майдані, і вже на мосту, коли оглянувся на Камінну Гору, під якою виріс і від якої тепер ішов, не знати, куди… А день стояв сонячний, тихий, теплий.