За мостом Карпо побачив у голові загону Левка із червоним стягом на держальці і подумав: “Як на парад ідемо!” Стяг віявся ледь-ледь. Обіч шляху загін мовчки проводжали старі й малі та жіноцтво, і не в усіх очах він бачив приязнь чи співчуття. І все ж у ньому росла певність, що вибір їхній правильний, - мабуть, не місто треба боронити, а увесь рідний край, тоді вони здобудуть і землю трудівникам, і заводи та фабрики – міщанам, і тоді настане рівність для усіх і достаток.
Думав він і про місто, й за яким зрісся і яке полишав. Його Лука й Гора, яри та байраки із верболозами стояли в очах, як і знайомі та незнайомі люди, і дивились на нього з докором, що кинув те все, хтозна на кого і для чого.
За містом до загону влилися відділки вітовчан, стечівчан і крилівчан. Через кучугури, шелюги й чагарі він позмієно вибрався в степ, і до прощальних кукукань зозулі з Луки долучився розливно-срібний спів жайвора. Загін віддалявся у дзюркотах жайворів, дихаючи духмяно-п’яним вітерцем і купаючись у ласкавості підсоння, яке ховало в димному мареві серпанків рідне місто. У загонний ручай по путі вливалися все нові й нові відділки пішців, вершників, повозочників. Ввечері під Черкасами загін уже був уп’ятеро більшим, мав навіть тачанку з кулеметом-скорострілом.
По путі Явдокима ще з трьома побратимами було віднаряджено під Звенигородку, а слідом і Левка, ніби за завданням самого київського губоргбюро. Їх відірвали від рідного загону разом із трушівчанами Трохимом Шапошником, Вдовенком, Пателахою, Тарадаєм та іншими і направили на Лівобіччя…
Криваві шляхи кликали і манили до братовбивств у боях, а по них лишалися смерть, каліцтво, руїни, печища, нужда і голод…
Вже в другодень під Черкасами коло залізничного мосту Карпо брав участь у бою з “вільнокозаками”. Були вони достеменно такими ж, як і він, - убогими трудівниками і антибільшовиками, обнадіяними землею та “всеволею” в Україні без білопогонників, поміщиків і приставів. Вечірня сутичка з ними біла короткою. Червоні козаки заскочили “ворогів” несподівано з тилу, загін їхній був незгуртованим, провідники – якимись невпевненими.
Солдатські червоні загони, що купчилися поряд у місті, трималися родин, чули себе тут господарями, мали ватажків: Золотарьова, Константинова, Лаканцева, яких підтримували міський голова Ради депутатів Нестеренко та її члени Дудкевич і Тищенко. До приходу Чигиринського загону їм доводилося часто переховуватися, поневірятися та пристосовуватися, декларувати населенню неймовірне, щоб вижити. Очолювали їх представники підпільного сиску К.Бергавінов, І.Семирозов, П.Орлов, В.Новиков, Ф.Фомін, Є.Грудман, що прибули з Петрограда, як виконавці продрозверстки.
Влада в Україні в роки громадянської війни утримувалася то Центральною Радою, то Директорією, то Гетьманатом, але при всіх адміністраціях через проросійські чорносотенні царсько-імперські домагання, через недосконалості урядових програм та через відсутність в українському суспільстві єдності і традицій державної самостійності вона була більше тимчасовою. Білу гвардію підтримували Польща та інші європейські держави, які – свідомо й несвідомо – зі шкіри лізли на свою погибіль, щоб відтворити та врятувати Російську імперію.
Починаючи від Черкас, Карпо вперше почув про провідників червонокозацтва: Рябоконя, Вербовецького, Майбороду, Шерстюка, Блюхера, Якіра, Залізняка, Федька, Криворучка, Мінца, Василенка, Воронянського, Примакова, Коцюбинського, Боженка, Дубового, Жлоб, Думенка, Ворошилова, Будьонного, Фрунзе, Щорса, Котовського, Пархоменка, Шарима та багатьох інших. Він пройшов тисячі кілометрів рідних шляхів, полишивши за собою понад вісім мільйонів тих, що стали жертвами братовбивств. У гарячих боях, у підступах і переходах Карпо горів, як у пекельному вогні, жаданням перемоги, наближенням мирного трудового життя на вільній землі. Долав він той кривавий шлях у Галичині і Буковині, на Поділлі та Волині, на Харківщині і Полтавщині, на Кумі та Покубанні, побував у Тамані, Бесарабії, Криму, пройшов Білгородщину зі Ставропільщиною.
Сорок шість, як казали командири й комісари, великих і малих ворожих армій та з’єднань братовбивчо переміг із тисячами побратимів у пеклах побоїщ, у холоді, голоді й нужі, падаючи й підіймаючись, ранячи й будучи пораненим, опідошвивши правицю рукояттю шаблі, а лівицю-ошую – поводами й списами. Те смертовбивство лише “своїх” махновців поклало безліч, а скільки життів забрало у “своїх” петлюрівців? Скільки було положено тютюнниківців та чучупаківців, а зеленівців, марусинців, григор’ївців, всяких кадетців, білопогонців усіх мастей, трибів під Денікіним, Врангелем, Скоропадським? Гори було викладено, яри загачено, безмежжя всіяно, а рештки їх загнано в море чи в закордоння! І не дивно, що Карпо, як і інші, хто пройшов оте пекло, не йняв собі віри, що вижив.
Поцінюючи своїх соратців-проводирів, переважна більшість червоних козаків надавала перевагу Григору Петровському і Миколі Кропив’янському – вождям народу і з народу, які жили його болями і муками, його надіями і сподіваннями, хоч і були до сліпоти одуреними.
Було в Карпа досить справжніх друзів-соратців на тому довгому й кривавому шляху, між них виділявся завжди пісенний і усміхнений козак Шварцман. Великоголовий, кучерявий, з вороними вусиками над великою губою Ошер, - хоч і був євреєм чи, як він гордо себе прозивав, жидом, - виглядав українцем-інтернаціоналістом, бо співав українських пісень, знав безліч українських прислів’їв, послуговувався чернігівською говіркою та писав вірші українською. У бою під Коростенем, оглядівшись у наступі, що товариша не стало поряд, а потім побачивши на луці і його коня без вершника, Карпо осатаніло бився за двох, як навіжений, а по закінченні побоїща довго розшукував тіло вбитого, копав у сльозах окрему могилу на високому горбі, аж до ранку сидів коло свіжонасипаного горбика у невтішних сльозах і печалі, переглядаючи і своє життя-буття.
У небезпеці й скруті на кривавих шляхах ще ближчими стали Карпові Явдоким та Левко. Заприятелював він і з чигиринським міщанином Бондаренком і вже не розлучався з Антосем, як іменував його, молодшого й меншого віком і ростом. Зустрівся йому і брат Пилип, який не всидів удома, боячись, що не отримає землі. Дружби у нього з братом, як і досі, не було, а коли Пилип у другій кінній під генералом Мироновим став командиром розвідки при наступі на Перекоп і Врангеля, то тільки викликав у ньому ревнощі.
Затяжні блукання по фронтах, калічні нівечення собі подібних “противників” виправдовувалися Карпом, як наближення до праці на власній землі без визиску й ошуку. Він ніби відроджувався, бо мав свої плани, прагнув вирватися з нужди, звестися на ноги, стати господарем, батьком дітей і чоловіком дружини, шанованою людиною серед рідних міщан.
Перебуваючи в шпиталі після чергового поранення, він уже мав власного коня під сідлом, одержав за послуги у тяжко пораненого свого комісара довгу майже нову шинелю з лацканами-застібками попереду і гостророгу шапку з червоною зіркою-нашивкою, навіть чоботи свої поміняв на нові юхтові з острогами. Добув він правдами і неправдами ще й кілька пар бавовняних онуч, вуздечку з наклепками й пряжками та плетеного канчука з навісною ремінною петлею в наруків’ї. Частину накопичених грошей Карпо поміняв на золоті, - крім тих, що передав Ганні минулого року через демобілізованого Левка, - майже не сплючи від боязні, що їх у нього викрадуть. Лежачи в шпиталі під Одесою, душею і помислами він давно вже був удома в Чигирині, отож, як прийшла нарешті його виписка, він зрадів їй, як дитя. Попрощався з товаришами по лазарету і, ледь стримуючи себе, сів на свого буланого побратима, забобонно перехрестився тричі і рушив у путь, уже бачучи перед собою чигиринську каланчу на Горі і своє обійстя.
Був кінець березня, промінням сонця перетоплювало рештки снігу по ямах, ярах та балках, пахло весною, захитуючи вершника в сідлі і впоюючи повесінням аж до запаморочення. Подолавши шмат путі, Карпо під вечір зауважив, що снігу побільшало і відчутнішим став морозець. Кінь його почав шкутильгати, то Карпо мусів напитати про коваля, щоб перекувати Гнідка. Підкував і старанно почистив копита сам, послуговуючись лише інструментом ковальським, і не поскупився заплатити ковалеві, скільки той сказав, за нічліг.