Він почув знайомий закличний свист, стогін, хлюпання… Спробував усвідомити, чи не ввижається усе це, але побачив, як Людмила Миколаївна відчинила двері в коридор. Звуки стали чутніші. Валерій кинувся за нею в дельфінарій. Уже з порога побачив Актрису, її голову, трохи підняту над водою. Вона лежала на боці, здавалося, зараз заклично помахає йому грудним плавцем: давай пограємо в м’яча! Але щось у позі Актриси насторожувало. Чи то опущений хвіст, чи те, що її плавці були нерухомі… Валерій відчув біду раніше, ніж почув одчайдушний крик Людмили Миколаївни:
— Вона помирає!
Дельфінка ледь-ледь відкривала дзьоба, з її дихала вихоплювався приглушений свист. Вона то випливала з води, то поринала.
Тепер Валерій помітив: Актриса не пливе, а її підтримує на поверхні Пілот. Інколи з’являлася частина його голови, чувся пронизливий закличний свист.
— Дзвоніть Славкові хутчій!
Валерій кинувся в коридор і зупинився від несподіванки. Назустріч йому, залишаючи мокрі сліди на лінолеумі, дибав на своїх щупальцях Мудрець.
Валерій пропустив нового помічника до Людмили Миколаївни і поспішив до телефону. Зняв трубку, але гудка не почув. Він стукав важелем, поки не переконався, що телефон не працює. Побіг назад у дельфінарій.
Восьминіг стояв над басейном, неподалік дверей, упершись поглядом в Актрису, поступово змінював колір — рожевий на сірий у цяточку. Довгі верхні щупальця то витягувалися, то скручувалися, ніби він роздумував: чи не слід йому кинутися на допомогу.
— Сюди! Сюди! До мене! — кликала дельфінів Людмила Миколаївна.
Пілот підштовхнув до неї неживе тіло своєї подруги, різко засвистів, завив і став у воді свічкою, шалено працюючи хвостом. Він подивився на жінку, на Валерія так, ніби прощався з ними. Потім його погляд наткнувся на восьминога, і вираз одразу змінився. Сяйнула і згасла лють. Раніше ніж Валерій встиг покликати дельфіна, той опустився у воду, швидко поплив туди, де стояв восьминіг. Людмила Миколаївна завмерла, її обличчя судомило від внутрішнього болю.
Почувся гучний удар — це Пілот з усієї сили вдарився головою об пластмасову стінку. Його відкинуло назад. Рило було розквашене. Виючи, мабуть, з болю, дельфін знову кинувся на стінку, вдарив у те місце, де спліталися опори. Кров залила йому очі, він нічого не бачив. Завмер у «позі туги» — на боці із загнутим донизу хвостом. Потім дуже повільно поплив із заплющеними очима.
— Пілот! — покликав Валерій, ступивши до огорожі басейну з наміром стрибнути й пливти до дельфіна.
Раптом відчув: щось тримає його за ногу. Глянув і побачив щупальце, яке обвилося навколо ноги. Це восьминіг стримував його. Пролунав голос Людмили Миколаївни. В ньому було стільки горя, що Валерієві його власні прикрості здалися дрібними й несуттєвими:
— Пілота вже не врятувати…
— Але, може…
— Для цього треба було врятувати Актрису. А вона померла. Він не переживе… Якщо не дати йому померти зараз, агонія буде ще жахливіша…
По обличчю жінки текли сльози, і вона навіть не пробувала їх стримати. Валерій розумів, що Людмила Миколаївна має рацію, і все одно не міг миритися з її бездіяльністю. Хотів звільнитися від щупальця, але Мудрець не збирався його відпускати. Навпаки — почервонів і ще міцніше, до болю, стиснув ногу Валерія.
Пілот знову щодуху кинувся вперед. Третій удар, четвертий… Дельфін ще був живий, але вже ледве тримався на воді. Кров заливала голову, текла на груди, вода навколо нього стала бурою.
— Відпусти мене, Мудрець! Чуєш? Негайно відпусти! — закричав Валерій і у відповідь почув:
— Ні!
Вже нічого не тямлячи, Валерій дістав з кишені ножа, натис на кнопку. Сяйнуло лезо. І, ніби зрозумівши призначення цього предмета, Мудрець відпустив ногу.
— Стійте! — Людмила Миколаївна кинулася до Валерія. — Не смійте стрибати! Йому не допоможете, а себе загубите. Адже він уже не тямить, що робить…
Ніби спростовуючи її слова, дельфін розплющив очі і подивився на людей. Навіть тепер у його погляді світилася любов до них — цих дивних дворуких дельфінів, які колись, давно-давно, не повернулися в море.
А за кілька секунд Пілот знову кинувся на стінку басейну, удари повторювалися один за одним. Вся вода в басейні почервоніла. Нарешті дельфін затих…
Людмила Миколаївна, хлипаючи, уткнулася головою Валерієві в груди. Він хотів її вивести звідси, але жінка наче прикипіла до місця. Боялась подивитися на сумне видовище. Згадувала, як Пілот годинами «стояв» на хвості, аби краще роздивитися, що вона робить, як захищав її від гумової акули, як лютував, побачивши своє відображення в дзеркалі, бризкав на нього водою, «лаявся»…