Темне ядро в колі світла рвучко загальмувало.
«Зараз усе вирішиться, — думав Валерій. — Він іще може попливти в море. Навіщо йому ми? Як би я вчинив на його місці?.. Восьминоги важливіші для нас, ніж дельфіни. Вони розумніші, відданіші… Це найважливіша думка, до якої я дійшов…»
Він був би дуже здивований, коли б йому сказали, що точнісінько так, навіть тими самими словами, тієї ж самої миті думає і Людмила Миколаївна.
Мудрець підплив до зовнішньої заслінки, простяг щупальце, спробував її відчинити. Валерій увімкнув механізми, відсік з шумом став наповнюватися стисненим повітрям, видно було, як вібрує і вигинається лист пластмаси. Почав дужчати пронизливий свист. Потім автомат опустив заслінку на одну мить — поки фотоелементи «помітили» сплющену масу, що промайнула повз них. Білого, наче посипаного борошном, восьминога подано в камеру, а за кілька секунд — червоний, напівживий — він опинився у «дзвоні». Валерій і Людмила Миколаївна відчули полегшення, голови їх проясніли. Та всього на кілька хвилин.
Тим часом восьминіг отямився. Валерій запитав у нього:
— Ти нічого не помітив, коли кружляв навколо будинку?
— Риби. Різні… — відповів Мудрець. Валерій здивувався: «Адже він знає, що його питають не про це».
— Мене цікавлять не риби. А люди?
— Далеко, — промовив спрут.
— А ти їх бачив?
— Ні. Не знаю.
— Послухайте, — сказала Людмила Миколаївна. — А якщо вони випустять на нас торпеду або який-небудь снаряд…
І вона, і Валерій, не підозрюючи того, одночасно уявили, як під страшенним тиском крізь пробоїну б’є струмінь води — твердий і гострий, мов спис. Він пробиває наскрізь метал… У жінки з грудей вихопився хрипкий зойк, а Валерій притисся до стіни і застиглими очима стежив, як уявна вода підіймається дедалі вище й вище…
Він, нарешті, отямився, відігнав жахливе видиво, але страх не минав, зростав.
«Ми втрачаємо розум, — думав Валерій. — Причина, мабуть, у тому, що припинився зв’язок з поверхнею, з людьми, і ми відчули себе самотніми і безпорадними. Ми не можемо не думати про тонни води, які тиснуть на „дзвін“. Це вони давлять на мозок, і нам ввижається хтозна-що… Може, і смерть дельфінів ми придумали. А вони там, у басейні, — живі, здорові й голодні? Ну, звичайно! Так воно й мусить бути!»
Йому вчувся закличний свист Пілота. Валерій рвучко розчинив двері й побіг у дельфінарій. Відчинив другі, треті — в ніс ударив густий сморід.
На кілька хвилин повернулася певність. Валерій запустив механізми зливу, і вода винесла трупи дельфінів у море.
«Можна буде поселити в басейні Мудреця, а з часом — і кількох його родичів. Але насамперед треба спробувати з його допомогою налагодити зв’язок. Чому з його допомогою? Хіба я боюся вийти з „дзвона“ і подивитися, де обірвалася лінія?..»
Він згадав про Людмилу Миколаївну і поспішив до неї.
Жінка не дивилася на нього, вона, як і раніше, закривала обличчя долонями, стояла нерухомо, прихилившись до стіни. Здалося, не дихає.
«Мертва?»
Підбіг, схопив її за плечі.
Людмила Миколаївна злякано скрикнула, і він полегшено подумав:
«Мені примарилося. Мені весь час щось мариться. Чому? Ага, я зовсім забув про тиск…»
Валерій перебігав очима з одного апарата на інший, на столик, крісла. Їх створювали дбайливі люди — конструктори, інженери, біологи. Тут застосована багатошарова обшивка з прокладками.
«Вона досить надійна, захищає від неймовірного тиску моє тіло, мої плечі, ноги, череп. Але ці тонни тиснуть на мозок, і тут обшивка не зарадить».
Він знав, що тиск води на п’єзокристали весь час заряджає акумулятори, прилади, які очищають морську воду і перетворюють її на питну. А інші добувають з морської води кисень, необхідний для дихання. Працює автономна життєзахисна система, тож хай би навіть скінчилися запаси харчів на складі, люди могли б споживати водорості з харчових акваріумів і чекати на допомогу. Він та Людмила Миколаївна не помруть ні від задухи, ні від голоду, ні від спраги. Все передбачено.
І раптом він тихенько засміявся. Намагався задушити цей гидкий нервовий смішок, але не міг. Так, вони не помруть ні від задухи, ні від голоду. Їх не роздушить водяна товща, але вона роздушить мозок. Вбни збожеволіють — ось що з ними станеться. І тут безсилі і завбачливі конструктори, і премудрі біологи.