— Дивно. Вся ця історія з контейнером та восьминогами… Але ж я сам їх бачив. У нас, зрештою, є кіноплівки…
— Не так уже й дивно, — обізвався контр-адмірал. — Особливо, коли згадати, що гра світлотіней під водою може породжувати всілякі ілюзії, перетворювати звичайних восьминогів на мудреців… — Він навіть спробув утішити Славка, заспокійливо промовивши: — Це ж із кожним може статися…
Славко закусив губу від образи і поклав руку на Валерієве плече. Той зрозумів причину його співчуття й гірко посміхнувся. А коли вони вийшли на палубу, Валерій сказав:
— Я вдруге оселюся у «дзвоні», і цього разу мене не ошукаєш… Іншого виходу у нас немає.
10
Разом із Валерієм у «дзвоні» поселився іхтіолог. Його повне ім’я було Євген, але всі називали Євгом. Свою першу статтю в науковий журнал він підписав «Євг. Косинчук», даючи цим зрозуміти, що нічого спільного не має з академіком Є. Косинчуком, своїм дядьком. Треба сказати, що з дядьком вони посварилися. Чого посварилися — ніхто не знав. Лише надзвичайні обставини могли вивести з рівноваги спокійного і вайлуватого Євга.
Не моргнувши оком, Євг вислухав докладну розповідь журналіста про все, що трапилося у підводному будинку. Важко було зрозуміти, чи вірить він тому, що чує, чи тільки удає, ніби вірить. Але й за це Валерій був йому вдячний.
Сам же Валерій, знову опинившись у «дзвоні», почав сумніватися в усьому ще більше, ніж раніше. То йому вчувалося свистіння дельфінів, що долинало крізь зачинені двері з дельфінарію, то за вікном ввижався восьминіг. Та щоразу, коли змінювався кут прожекторного променя, він переконувався, що ніякого восьминога там немає.
Так тривало доти, доки Косинчук одного разу не вигукнув:
— Поглянь, хто до нас завітав!
Крізь пластмасу на них дивилися величезні вирячкуваті очі.
— Це Мудрець! — вигукнув Валерій. Чомусь він був певний у тому, хоча навряд чи зміг би одразу відрізнити Мудреця від його родичів.
Загула кінокамера, і Валерій посміхнувся, подумавши:
«Скільки тисяч метрів плівки переведе цей скрупульозний іхтіолог?..»
Раптом злякався: а що, коли це знову ілюзія? Почав маніпулювати прожекторами — видиво не зникало. Тепер Валерій ще більше повірив, що то й справді Мудрець, — хіба інший восьминіг реагував би так спокійно на миготіння світла?
Він помахав спрутові рукою, мовляв, заходь до «дзвона», і той у відповідь ледь помітно ворухнув двома щупальцями.
— Цікаво! — висловив своє здивування Євг.
Це підбадьорило і Валерія, він почав готувати до пуску шлюзову камеру. Восьминіг терпляче чекав. Він навіть підсунувся ближче до заслінки і склав щупальця, лагодячись пірнути в камеру. Його «лійка» ледь пульсувала.
— Коли б це була людина, я подумав би, що вона хоче увійти до нас, — сказав Євг таким тоном, наче добре анав, що восьминіг цього хотіти не може.
Валерій увімкнув шлюз-камеру, і за кілька хвилин октопус уже чалапав перевальцем по підлозі підводного будиночка.
— Це ти, Мудрець? — про всяк випадок запитав Валерій.
— Так.
Хоч як був здивований Євг, одначе він устиг увімкнути магнітофон. Валерій тільки тепер переконався, що іхтіолог раніше не вірив розповідям, буцімто їхній восьминіг умів розмовляти.
— Отже, ти самостійно запустив шлюз-камеру і вийшов у море? — допитувався Валерій.
— Так.
— Чому ж ти вирішив тепер повернутись? Восьминіг мовчав, напинаючи «капюшон» на очі.
— Він схожий на академіка Косинчука, — сказав Євг, уникаючи слова «дядько». — Надто коли той ухиляється від прямої відповіді.
Валерій зробив вигляд, що не почув Євго-вих слів і спробував допомогти Мудрецеві:
— Тому, що люди повернулись?
— Так.
— Ти хочеш бути разом з нами?
— Так.
— Хочеш служити нам?
Восьминіг кілька секунд міркував, дивлячись на Валерія потьмянілими очима. Нарешті відповів:
— Так.
— Я знову поселю тебе в басейні. Там просторо, часто міняється" вода. Коли захочеш, приходитимеш до нас у салон.
Восьминіг слухняно рушив до дверей.
— Стій! — гукнув йому Валерій.
Спрут зупинився, обхопивши кінчиком щупальця пластмасову ручку.
Очі у Валерія блищали, він явно щось замислив.
— Ти пам’ятаєш, хто жив у басейні до тебе?
— Так.
— Пам’ятаєш, що з ними сталось?
— Так.
— Вони загинули?
— Так.
— А для тебе немає небезпеки там жити?
— Ні.
— Там тепер узагалі ніщо не загрожує? І дельфіни могли б там жити?
— Я можу. Вони — ні. Мене не можуть убити. Мені не загрожує. Тобі небезпечно. Допоможу тобі…