Він важко зітхнув: «Без неточностей не обійтися. Ми завжди наближаємося до ідеалу і ніколи не досягаємо його. Треба вдовольнятися „можливим“».
До лабораторії зайшов професор Ростислав Ілліч, — високий, сивий, по-юнацькому гнучкий. Він підійшов до Бориса і сказав, звертаючись до всіх:
— Будемо вводити тваринам основну порцію. А Борис Євгенович тим часом перевірить і підготує додаткову дозу.
…Минуло кілька тижнів. До першого відділення віварію всі лаборанти ходили по кілька разів на день. Дехто вже помічав у піддослідних тварин зміни, і саме ті, яких прагнули. В лабораторії запанував особливий настрій, мішанина урочистості й нетерпіння.
І раптом загинули два кролики. Чому? З’ясувати причину не щастило. У ті дні Ростислав Ілліч та Борис ходили з червоними від безсоння очима. Часто бився лабораторний посуд, але не «на щастя».
Біля самого входу до віварію Борис зустрів Євгена.
— Слухай, Бориско, — по-змовницькому зашепотів той. — Давай сьогодні ушиємося трохи раніше. У «Комсомольці» йде нова комедія.
Борис не відповів нічого. Та од Євгена не відчепишся.
— Кажуть, така смішна…
Борис скипів:
— Як ти можеш… зараз?..
Він зайшов до віварію. Ще два кролі мали поганий вигляд. Зате на решті помітно відростала шерсть.
Він дивився на них і вкотре бачив перед собою змучених безнадією людей, що вже не вірили ні в яке зцілення… Його роздуми урвав Євгенів голос:
— Дозвольте поцікавитися, які геніальні думки збирається вихлюпнути ваш мозок?
Борис навіть сполотнів од люті. Та обернувся до Євгена і, стримуючись, спокійно мовив:
— Розумієш, я думав про те, що ми вже на підступах до істини, а тим часом до неї далеко й усе ще гинуть люди. І в яких муках! Ти уявляєш, що таке розм’якшення кісток або природжений ідіотизм?..
Євген ворухнув бровами, очевидно, хотів і на цей раз одбутися жартом, та раптом спохмурнів:
— У сусідки — дівчинка. Вісім років, а не говорить ні слова. Очі розумні, і часто — біль у них… — І далі, немов докоряючи, додав: — Могли б ми залишатися години на дві після роботи… Щоб роботу підігнати…
Тут мимохіть посміхнувся Борис: інші з часом змінюються, робляться стриманіші, а цей такий, яким був у інституті. Завжди у полоні настроїв, хапається то за одне, то за друге.
Він пішов до лабораторії і поринув у роботу. Через кілька хвилин над самим вухом пролунав змовницький шепіт:
— Ну то що, старий, гайнемо в кіно?
Хелло, Х’ю!
Х’юллет оглянувся. Він так і знав: там, позаду, крізь прочинені двері протиснувся сухий, як тараня, у потертому піджачку сер Рональд Тайн — один з найвпливовіших учених, який успішно поєднував і хитрість маклера, і точний розрахунок математика, і фантазію поета.
Тайн обійшов довкола аналізатора і зазирнув Х’юллетові в очі.
— Ми з вами давно знаємо один одного, Х’ю, і можемо говорити відверто, — мовив він.
Кондайг розумів, чого прийшов Рональд. Він міг би переказати все, що збирається сказати професор, з усіма «гм-м», «так би мовити», «нічого не вдієш». Відчував, що Тайну важко сказати про мету свого приходу, і допоміг йому:
— На час моєї відсутності роботу можна передати Хакслі. Він тямущий хлопець, упорається.
— Упорається. А ви підлікуйтеся, відпочиньте…
Останні слова Тайна Х’юллет пропустив повз вуха. На його місці він казав би те саме. Замість того, щоб заперечувати, діловито перелічив:
— Записи й схеми для Хакслі в ящиках номер один і номер два. У ящику номер три — матеріали для вас.
Він важко підвівся з крісла, подав руку. Його тінь із втягнутою в плечі головою здавалася горбатою.
— Ото й усе. Прощавайте, Рон…
Тайн краєчком ока бачив збайдужіле обличчя Кондайга. Рот його скривився ще більше, куточки губ стомлено опустились.
— Одужуйте, Х’ю, ми вас провідуватимемо, — поспіхом сказав професор і вийшов з кабінету.
«Може, він хоче попрощатися з своїми реєстраторами? — подумав Тайн. — З речами часом ми розлучаємося важче, ніж з людьми…»
Х’юллет постояв якусь мить, втупившись у реєстратор. Може, хвороба дрімала в ньому, а виснажлива робота, напружені дні і ночі, перевтома були поштовхом до її пробудження. А втім, яка різниця?..
Тупий біль у потилиці посилився і розплився до скронь, охоплюючи голову обручем.
Лікар сказав тоді: «Видива не мають стосунку до роботи». Згодом, коли почалися приступи, він виніс вирок: «У вас феноменальне, надзвичайно рідкісне захворювання, схоже на епілепсію й на деякі інші циклічні психози». І, мабуть, для певності, запитав: «У вашій родині не було алкоголіків?»