Спрут одразу зчутив відсутність іхтіолога й запитав крізь двері:
“Де другий?”
— Пішов у своїх справах, — відповів Валерій.
Його дратувала докучлива цікавість восьминога.
“Хіба у вас не спільні справи? — знову питав спрут. — Він пішов у печери. Мене чому не взяв?.. Погано…”
— Люди знають, що роблять. Вони не потребують порад, — різко обірвав Валерій.
“Так думають усі люди? — цікавився восьминіг. А за секунду: — Мені можна увійти?”
“Відчепився б ти від мене!” — подумав, але двері відчинив.
Він відчув гострий біль у потилиці, ніби її свердлили, і міг думати тільки про Євга. Чому він затримується? Не скоїлося б чого… Валеріеві було тепер не до восьминогів з їхніми бажаннями та інтересами. Однак мусив пам’ятати про присутність Мудреця і ні на мить не малювати в уяві задумів Євга, особливо тих, що стосувалися “інкубатора”.
“Люди завжди втручаються в чужі справи, начебто це їх власні?” — раптом запитав октопус.
— Що ти маєш на увазі?
“Другий пішов до моїх родичів, а ти невдо-волений, коли я запитую про нього. Він пішов, не чекаючи, доки його покличуть. Він не радився ні зі мною, ні з ними тому, що люди не потребують порад? Так?”
— Але ж люди — це люди. Що б ти не думав про них, вони залишаються такими, якими є. На це треба зважати.
“І восьминоги — це восьминоги”.
— Ти хочеш сказати, що з вами теж треба рахуватись? Але ми так і робимо. Ми не завдаємо вам шкоди, а лише вивчаємо, щоб спілкуватися.
“І ми вас тільки вивчаємо… А ти сердишся… Чому?”
Валерій кинув погляд на годинник. У Євга залишилося кисню на тридцять п’ять, ні, на тридцять чотири хвилини. Що робити?
Виразно почулося:
“Він не прийде”.
— Що з ним сталося? — закричав Валерій.
“Він не прийде. Не чекай. Він не потребував поради. Восьминоги не вороги людям, але в них є свої таємниці. Ми не хочемо, щоб ви знали все. Інакше станете нашими ворогами”.
— Він живий?
“Не знаю. Може, ще живий. Може, ні. Він не прийде”.
Рішення виникло стихійно. Валерій добув з кишені пістолет, з яким тепер не розлучався, наказав восьминогові:
— Відійди!
“А що ти збираєшся робити?”,
— Це не твоє діло! Іди в басейні
“Він теж не послухався. Ти хочеш вирушити за ним?”
Валерій відтягнув назад затвор пістолета. Навмисне уявив, як кулі пронижуть тіло восьминога. Він так само відчував тиск у голові, але тепер уже міг упоратися з ним, бо знав його походження. Щезла невідомість, що посилювала страх. Це було схоже на сеанс гіпнозу, коли піддослідний вирішив не піддаватися, а гіпнотизер нічого не може з ним вдіяти.
“Варто лише зрозуміти причину явища, і ти стаєш сильніший. Розуміння причини дає силу”, — подумав.
Восьминіг простягнув до нього щупальце, але не дістав.
Клацнув запобіжник пістолета.
— Якщо не підеш, я тебе знищу!
Він бачив, як спрут спершу спалахнув райдугою барв, а потім швидко почав біліти, набуваючи кольору стін. Одночасно посилився тиск на мозок, заскреготіло “свердло”, замололи “жорна”. Але Валерій знав, що тепер зможе все те перебороти. Тієї ж миті, коли він приготувався натиснути спусковий гачок, почув:
“Іду”.
Валерій зачинив за спрутом двері на засув І почав лаштуватися в дорогу.
“Не роби дурниць. Не йди без мене, — благав спрут. — Може статися невиправне”.
Валерій не відповів йому.
Треба було повідомити Славка, але часу не залишилося навіть для того, щоб написати записку. Не можна гаяти жодної хвилини. У Євга кисню лишилося на двадцять хвилин…
17
Військовий катер, здіймаючи два сріблясто-білі буруни, підійшов до корабля. Славко й Тукало вийшли на палубу зустрічати гостей, про яких сповістили їм по радіо. Одним був Олег Жербицький, другим — незнайомий чоловік у картатому костюмі. Олег відрекомендував його як слідчого. Аркадій Пилипович (так було звати слідчого) чимось скидався на Тукала — чи то рухами, а чи скупою усмішкою, але на відміну від нього був сухорлявий, вищий зростом. Славко, усміхаючись, спостерігав, як вони знайомилися.
— Ходімо в каюту, треба поговорити, — сказав Жербицький.
— Що-небудь трапилось? — запитав Славко, і в Олега навіть губи невдоволено смикнулися через його легковажність, а Аркадій Пилипович окинув керівника експедиції уважним і осудливим поглядом.
Одначе на Славка це ніяк не подіяло і, тільки-но гості з господарями опинилися в каюті, знову запитав:
— Що-небудь трапилося?
— Вибачте, — сказав Аркадій Пилипович, — але спочатку дайте відповіді на мої питання.
Коли б Славко не був зайнятий своїми тривожними думками, то вловив би в його словах застереження: “Запитання тут задаю я”.
— Ви нічого підозрілого не помітили в бухті за останні дві доби?
— У нас припинився зв’язок із “дзвоном”. Щоправда, не дві доби тому, а чотири. Я чекав, що вони пришлють записку в “торпеді”, але…
— Більше нічого?
— З нас вистачить і цього, — роздратовано відповів Славко. — Коли б не ваша радіограма, батискаф був би зараз біля “дзвона”.
— У вашого батискафа є протирадіаційний захист? — несподівано запитав Аркадій Пилипович.
— Немає, — насторожено відповів Славко.
— В такому разі вам доведеться відкласти занурення.
— Це неможливо, — категорично заперечив Славко. — У “дзвоні” — мої товариші.
“Ех, молодий та зелений ти, Вячеславе Борисовичу. Не навчився розпізнавати, з ким і як слід говорити, — подумав Тукало не без задоволення. — І ось такому доручають керувати експедицією. Директор, бачте, бере курс на висування молодих…”
— Ви заміряли радіоактивність води в бухті? — ніби ненароком спитав Аркадій Пилипович.
— Заміряли, А що?
— Коли заміряли?
— Днів п’ять тому. В нормі.
— А зараз вона в сім разів перевищує норму.
— Та що ви? — злякано вигукнув Нечи-пір Арсенович.
— Чому? — запитав Славко.
— А це ми з вами й повинні з’ясувати, — сказав Аркадій Пилипович. — Але я маю ще дещо сповістити. З експериментальної установки по опрісненню морської води зникли два контейнери: один із збагаченим ураном, другий — з радіоактивними відходами. Сліди підвищеної радіації привели нас до цієї бухти. Тут вони обірвалися. Схоже на те, що обидва контейнери знаходяться тут, під водою, причому їхні стінки пошкоджені. Капітан третього рангу Жербицький доповів мені про один контейнер, знайдений вами, який потім безслідно пропав.
— Виходить… — прошепотів Славко.
— Ще нічого не виходить, — спохмурнів Аркадій Пилипович.
— Виходить, що треба негайно йти за товаришами! — Славко повернувся до Тукала: — Готуйте батискаф. Спуск через півгодини. Піду я сам.
Нечипір Арсенович вийняв з рота сигарету і подивився на слідчого, мовляв, бачите, який він. Та Аркадій Пилипович чомусь не розсердився, присунув попільничку до Тукала, щоб у того попіл не посипався на стіл.
— Занурення в батискафі зараз небезпечне…
— Поки я керівник експедиції, мої розпорядження тут виконуватимуться, — відрубав Славко. Одначе йому стало ніяково за цю свою різкість, і він пояснив: — Ви сказали, що небезпека велика. А там, під водою, люди. Отже, у нас немає часу на суперечки.
Голос Аркадія Пилиповича потеплішав:
— Ви не дослухали мене. За півгодини тут буде підводний човен. Підете на ньому. Капітан третього рангу розповів про аварійний механізм вашого “дзвона”. Він підійде і для човна. Товариш Жербицький вирушить з вами.
Олег підійшов до Славка і мовчки став поруч.
18
Заслінку заклинило, і водолазам довелося витратити чимало зусиль, аж поки таки відкрили її. Але тут, неначе на зло, прорвався струмінь води і спрацювала система блокування. Мусили переборювати і цей бар’єр. Шлюз-камеру відкривали понад годину. Нарешті Славко й Жербицький опинилися в салоні “дзвона”. Усі предмети були на своїх місцях, ніби Валерій і Євг щойно вийшли. Найперше Славко зазирнув у нішу, де містилися скафандри, й сказав: