Спочатку я був такий приголомшений, що не міг нічого до пуття роздивитися. Сприймав тільки загальний спалах грізно-величавої краси. Коли ж трохи оговтався, погляд мій мимоволі потягся донизу. В цьому напрямку око не натрапляло ні на які перепони, адже суденце висіло на похилій поверхні вирви. Трималося воно зовсім рівно, сказати б інакше — площина палуби була паралельна площині води, тільки ж вода круто опускалась, утворюючи кут більший сорока п'яти градусів, тож ми ніби лежали на боці. Одначе я не міг не помітити, що й при такому положенні мені не набагато важче було зберігати рівновагу, ніж коли б ми знаходилися на горизонтальній площині, — певне, завдяки швидкості нашого кружляння.
Місячні промені добирались начебто до самого дна пучини, але я все так само не міг нічого там розгледіти, бо все внизу було повите густою млою, над якою зависла препишна веселка, мов той вузький, хисткий місток, що, як твердять мусульмани, править за єдиний перехід із Часу в Вічність. Ця імла чи то водяна курява виникала, безперечно, від зіткнення велетенських стін вирви, коли вони всі зразу зіштовхувалися на дні; але зойк, що здіймався з тієї мли й линув до небес, я описати не берусь.
Коли ми ото були ковзнули в безодню з пояса шумовиння, нас занесло на чималу глибину, але далі ми опускалися вже аж ніяк не розмірено. Все кружка та й кружка летіли ми, але не плавно й одноманітно, а запаморочливими поштовхами й ривками, які то жбурляли нас усього на кілька сотень ярдів, то змушували враз описати чи не ціле коло. І з кожним обертом ми опускалися дедалі нижче, поволі, але досить помітно. Роззираючись довкола по широчезній пустці рідкого ебену, по якій нас отак крутило, я завважив, що наше суденце було не єдиною здобиччю, захопленою пащекою виру. І вище й нижче нас видніли уламки кораблів, величезні купи колод, стовбури дерев та безліч усякого дрібного мотлоху: різне домашнє начиння, розламані ящики, діжки й дошки. Я вже згадував ту неприродну допитливість, що пойняла мене, заступивши первинне почуття жаху. Вона ніби тим дужче оволодівала мною, чим ближче й ближче я посувався до своєї страхітливої долі. З незвичайним інтересом почав я приглядатися до незліченних речей, що кружеляли разом із нами. Може, то була у мене якась маячня, бо я навіть розважався тим, що загадував, котра з цих речей швидше щезне в пінявому клекоті біля дна. «Ось ця ялина, — казав я сам собі, — зараз неодмінно зробить фатальний стрибок, пірне й щезне». А тоді розчаровано бачив, як кістяк голландського торговельного судна випередив її і пірнув перший. Врешті, після того, як я кілька разів отак загадував і щоразу помилявся, сам цей факт — факт незмінної хибності моїх здогадів — наштовхнув мене на цілий ланцюг думок, від яких я знов затремтів з голови до п'ят, а серце моє знов несамовито закалатало.
Але затремтів я не від нових жахів — мене схвилював невиразний промінець надії. Та надія зродилася почасти з деяких моїх спогадів, а почасти — з моїх теперішніх спостережень. Я пригадав весь той розмаїтий плавучий мотлох, яким усіяне узбережжя Лофодену: все, що колись був поглинув Москестрем і потім викинув назад. То були здебільшого надзвичайно понівечені уламки, такі побиті й пошарпані, що суціль їжачилися скіпками, от ніби то їх зумисне понавтикав туди; але серед того гамузу траплялись іноді речі, які зовсім не були спотворені. Я не міг знайти цьому ніякого іншого пояснення, крім того, що з усіх цих предметів лише ті, що їх обернено на обдерті уламки, були затягнуті аж на саме дно, а інші — чи тому, що набагато пізніше потрапили у вир, чи з якої іншої причини, — опускалися надто повільно й не встигали досягти дна, оскільки наставав приплив чи відплив. Я ладен був припустити, що в обох випадках вони могли бути винесені на поверхню океану, не зазнавши долі тих речей, які були втягнені раніше або чомусь їх засмоктало швидше. При цьому я зробив ще три важливі спостереження. Перше: як правило, що більші були предмети, то швидше вони опускалися; друге: якщо з двох тіл однакового об'єму одне було сферичне, а друге — будь-якої іншої форми, то сферичне опускалося швидше; третє: якщо з двох тіл однакової величини одне було циліндричне, а друге мало будь-які інші обриси, то циліндричне втягувалось повільніше. Після того, як я порятувався, я кілька разів бесідував на цю тему із старим шкільним учителем нашої округи. Це ж від нього я навчився вживати слова «циліндр» та «сфера». Він пояснив мені (хоч я те пояснення забув), яким чином те, що мені привелося спостерігати, було по суті природним наслідком тієї форми, яку мали плавучі речі, й показав мені, чому так виходило, що циліндр, потрапивши у вир, чинив більший опір його всмоктувальній силі і втягувався трудніше, ніж будь-яке інше, рівне йому обсягом тіло, котре мало будь-яку іншу форму.* Великою мірою укріпила мої спостереження одна вражаюча обставина, і то завдяки їй я загорівся ідеєю використати їх для свого порятунку: щоразу, описуючи коло, ми обганяли то барильце, то рею, то зірвану з корабля щоглу, а ще ж багато цих речей, які були на одному рівні з нами тієї хвилини, коли я тільки розплющив очі й побачив ці чудеса водоверті, тепер кружляли високо над нами і ніби й не дуже зрушили зі свого початкового рівня.