У пошуках невідомого
Віталій Горбуленко
У пошуках невідомого
Повість
Художник Аліна Горбуленко
Кам’янець-Подільський
Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть.
Євангелія від Матвія, 6:19,20
Частина I
Розділ 1 Таємна скриня
1775 рік. Російське військо, повертаючись з османського походу, раптово оточило Запорізьку Січ, оголосивши імператорський указ про її ліквідацію. Запорожці того зовсім не очікували. На Січі в той час знаходилося зовсім небагато козаків, але зате майже вся старшина. Під час ради на чолі з кошовим отаманом звучали різні варіанти подальших дій, хоча ситуація здавалася безвихідною. Шансів вистояти проти численнішого російського війська не було. Частина козаків прагнула оборонятися до останку, але більшість проголосувала за те, щоб обійтися без кровопролиття і скласти зброю.
Коли кілька старшин залишилися в кімнаті самі, один із них витягнув невелику залізну скриню і поставив її на стіл.
А що ми робитимемо із цим? Я б не хотів, щоб ця скриня дісталася в руки москалям.Треба, щоб хтось виніс її за межі Січі.Це непросто. Ми оточені.Для вас може й непросто. А от Павло Боровко, думаю, справиться.Сорокарічного запорожця Павла Боровка на Січі вважали за характерника. Він пройшов чимало битв, виживав у найскрутніших ситуаціях, непомітно проходив під самим носом у ворогів, а крім того відзначався відданістю українській ідеї та мав неабияку повагу серед побратимів.
Павла викликали до старшини. Там йому розповіли про суть справи.
Заховай цю скриню куди хочеш,- наказали Павлу.- Але не відкривай її, поки наш народ не стане вільним. Ти точно зумієш прошмигнути повз москалів?Вони швидше зловлять вітер в полі, ніж мене.Боровко, як і ще ціла група запорожців, котрі не хотіли задаватися, вийшов з оточення.
Тим часом російські війська повністю зруйнували Запорізьку Січ, все майно та архіви вивезли до Петербургу, а старшинський склад засудили до каторги.
Розділ 2 Великий Луг
Великий Луг... Величезна площа плавнів та лісів, у яких буяло життя. В даль простиралися луки, які навесні затоплювала вода, лопотіли зарослі осоки серед боліт та невеликих озерець, місцями простягалися могутні дуби з зеленими кронами, і це все, немов артерії, пронизували річечки. Тут, на території Запорізької Січі, траплялися і поселення, адже навколо водилося чимало риби та звірини. Та Павло Боровко їхав не до поселень. Він виїхав у безлюдне місце і зупинився біля пагорба, вкритого дібровою. Високий і розлогий дуб на узліссі неначе відкривав двері, запрошуючи під приємний затінок. Чомусь у більшості казок заховані у землю скарби знаходяться під дубами. Боровко казками не захоплювався, але все одно вирішив закопати скриню тут. Він прив’язав коня, зняв із воза скриню і сів відпочити. Сонце заливало своїм промінням все навколо, щебетали птахи, зеленіли простори, і синіла даль. Здається, можна було б довго-довго так сидіти, але Павло встав, узяв лопату і подивився на скриню. У нього не було бажання привласнювати її. І взагалі не було бажання везти її додому. Не було бажання відчиняти і перевіряти вміст.
Павло ще раз оглянув простори, остерігаючись зайвих людських очей. Потім викопав яму і спустив туди скриню. Місце утрамбував і замаскував, накидавши зверху листя.
Павло Боровко повертався додому. Їхав Великим Лугом і милувався краєвидами - гордістю козацького краю. «Січ - мати, а Великий Луг - батько» − говорили запорожці. Ця місцевість була для них дорогоцінна і рідна...
«І що ж далі буде з нашим народом...» − думав він.
Розділ 3 До кращих часів
Повернувшись додому у слободу, Боровко перетворився на звичайного селянина-хлібороба. Але серце воїна через кілька років взяло гору. Колишній запорожець вирішив піти служити у один із слобідських полків. Тільки таємна скриня ніяк не давала йому спокою. «Заховаєш до кращих часів», − сказав йому старшина-хорунжий. А чи доживе він до кращих часів? Тим більше, військова служба - справа небезпечна.
Павло Боровко мав сина Миколу, вихованого у козацькому дусі, тож вирішив передати таємницю.
Зберемось через кілька днів та поїдемо у Великий Луг, − мовив йому. − Я покажу тобі те місце. Ти розумієш, що передати (...) для народу потрібно лише тоді, коли він матиме якусь самостійність. Якщо ти цього не дочекаєшся, то передавай таємницю далі по поколінню, але обмеженій кількості осіб. Я вірю, що коли-небудь Україна здобуде волю, не може наш народ бути вічно у ярмі.