Сказати, що я з дитинства мріяла потрапити до Ленінграда (а саме так, мої маненькі любі друзі, називалося це місто-герой ще якихось 20 років тому), я не можу. То була б неправда, а у своїх подорожніх нотатках я твердо вирішила писати щиру правду. По можливості.
Звичайно, я усвідомлюю, що це унікальне місто. І справді, нема такого другого у світі. Просто жоден цісар, король чи падишах не додумався до того, аби запросити до себе на роботу вахтовим методом геть усіх найвідоміїпих архітекторів-іноземців. Отак собі взяти й перекупити їх, давши вдесятеро більше, ніж решта ясновельможних замовників. А тоді зігнати у непролазні болота купу народу і день і ніч будувати диво-місто. Щоб усім аж заціпило від заздрощів! Людей на тій супербудові XVIII віку полягло безліч. Було там і наших козаків 60 тисяч — лежать вони під фундаментами вишуканих палаців і, певно, символізують нерозривну дружбу двох братніх народів.
Але все це теорія. На практиці ж, приїхавши до Пітера наприкінці травня, коли тільки-но починаються білі ночі, ви закохуєтеся у нього. Ви ходите між гігантськими соборами, палацами й пам'ятниками, і місто поволі гіпнотизує вас. Жваві тітоньки-екскурсоводи хапають вас за руки й спокушають фантастичною мандрівкою пітерськими каналами. Не вагайтеся, сміливо стрибайте до будь-якого катера чи човника (їх тут безліч на кожній річці чи каналі) і пливіть під дзюркотіння води й підсилений гучномовцем захриплий голос чичероне.
Місто пропливатиме перед вами гармонійне, витончене, якесь аж нереально-досконале. Казанський собор, Ермітаж, Петропавловська фортеця, Інженерний замок, Адміралтейство, Ісакій, церква Спаса на Крові і палаци, палаци, палаци… Здається, золото капає зі стін і діаманти виблискують на царських коронах, засліплюючи тлуми туристів.
А вночі, коли було ясно, як о 5-й вечора у Києві, я підійшла до пам'ятника божевільного царя, якому привиділося місто-химера, місто-фантом, і він, наділений безмежною владою, втілив шалену мрію у життя. Величезний Петро сидів на величезній здибленій коняці. Щоб утримати рівновагу мідного вершника, скульптор видовжив тварині хвоста, і кінь спирається не лише на задні копита, а й на свій довжелезний хвіст.
— Це ти — той Первий, що розпинав нашу Україну?! — суворо спитала я в мідного можновладця.
Та Петро й не глянув на мене. Він похмуро й безвідривно дивився вдалину, певно приміряючись до того, куди б іще прорубати вікно і визначаючи майбутнє свого великого й нещасного народу. І я махнула рукою, забула про політику й складні українсько-російські взаємини і пішла дивитися, як одночасно, о першій ночі, розводять усі мости на Неві. Такого не можна побачити ніде в світі.
Мандрівка третя
маршрут Львів — Вроцлав
Якось у тяжку хвилину сумнівів та рефлексій я винайшла новий вид навколосвітньої мандрівки — поетапний. Просто одного дня, зупинившись серед щоденної круговерті, раптом зрозуміла, що життя із шаленою швидкістю пролітає повз мене. І я відкладаю і відкладаю на потім (а виходить, що назавжди) найважливіші справи. Наприклад, заповітну мрію дитинства — об'їздити весь світ.
І раптом на думку мені спали слова геніальної пісні, де на запитання: «Чом ви смутні й невеселі?» тут-таки звучить мудра порада: «Вдармо об землю лихом-журбою!» І я, повіривши у народну мудрість, кинула звичну роботу, мільйон обов'язків і зробила лише один крок на узбіччя.
Тепер повз мене пролітали автомобілі-потяги-літаки, вимахували руками люди, безгучно роззявляючи роти на засіданнях-тренінгах- семінарах-фуршетах, а я спостерігала, як мурашка тягне стеблинку до мурашника, і те, чи донесе вперта комаха тяжку ношу до своєї хати, стало для мене найважливішою справою у світі.
Я дуже люблю Польщу. З дитинства. Річ у тім, що моя старша сестра Танюха одружилася з красенем-поляком Зигмунтом і полинула до Речі Посполитої будувати своє щасливе особисте життя. Відтоді я приїздила до Вроцлава, де
вона оселилася, рік у рік, тому знаю його не гірше, ніж рідний Київ. А історія цього міста, розташованого на берегах Одри, дивовижна. Шістдесят років тому товариш Сталін підсунув до себе карту Європи, взяв червоного олівця й провів на ній кілька кривулястих ліній. Відтоді кордони Польщі посунулися на захід. І старовинне німецьке місто Бреслау перетворилося на Вроцлав. Щоправда, полякам довелося розлучитися зі Львовом. Хитрий Йосиф Віссаріонович, як та підступна лисичка з народної казки, вимагав: «За курочку — гусочку, за гусочку — телятко, а за телятко — дівчинку». А щоб було ще цікавіше, до Вроцлава-Бреслау поселили колишніх львів'ян. Ось такий експеримент, наслідки якого можна спостерігати сьогодні. Та я не збираюся робити жодних політичних чи економічних висновків. Я просто мандрую.