— Найціннішим вважається бурштин, всередині якого застигла комаха, вік якої налічує мільйони років! — пояснив мені й решті допитливих туристів екскурсовод у Гданському природничому музеї. — Замружтеся й уявіть, як по товстелезному стовбуру доісторичного дерева повільно-повільно стікає краплина смоли. Як у ту краплину потрапляє доісторична муха й навіки в'язне у густій рідині. А потім ця смола кам'яніє, її обтесують хвилі — день за днем, вік за віком, тисячоліття за тисячоліттям…
Я слухняно замружуюсь і так яскраво уявляю цю драматичну подію, що мені на мить навіть стає шкода тієї необачної доісторичної мухи.
- І так триває мільйони літ, — вів далі знавець бурштину, — аж поки одного дня під час шторму шматки бурштину викидає на берег, і його знаходять серед заплутаних водоростей, паличок, уламків човнів та іншого прибережного сміття. Потім каламутний, нічим непоказний камінь шліфують у спеціальних ювелірних майстернях, і от на світ Божий з'являється чудовий витвір, від якого не можна відвести очей.
Справжні поціновувані бурштину знають, що його треба піднести вгору так, щоб крізь камінь просвічувало сонце. Тоді він ніби починає сам випромінювати сонячне світло.
Після цієї пізнавальної лекції, озброєна щойно набутими знаннями, я прискіпливо розглядала на просвіт бурштинові прикраси і навіть вибрала й придбала в одній із безлічі ювелірних крамничок чудову срібну бджолу з бурштиновим, медового кольору пузцем і темно- брунатними прозорими крильцями.
— Тобі пощастило — саме сьогодні у Гданську розпочинається славетний Домініканський ярмарок! — повідомила моя польська приятелька Данка, котра й запросила мене пожити у неї на мансарді в одному зі старовинних будинків, що стоять на вулиці Длуґій. — Саме по моїй вулиці йтиме карнавальна процесія, — гордо додала вона, — тож ми зможемо дивитися на неї з вікон мого помешкання, зручно вмостившись на широкому підвіконні, як у партері театру!
Я страшенно зраділа, бо знала, що кожного року влітку в Гданську відбувається це дивовижне свято. На ярмарок з'їжджаються продавці й покупці з цілого світу. Весь центр міста у ці дні перетворюється на велетенський базар, де продають одяг і взуття, їжу та прикраси. Я блукала серед цих тимчасових яток з горами усіляких товарів, аж раптом зупинилася біля продавця, котрий голосно запрошував придбати у нього таблички з найбезглуздішими й найсмішнішими написами. На одній такій металевій табличці було написано: «Увага! Тут живе добрий пес, але в нього дуже слабкі нерви!»
А ввечері на вулицях Гданська завирував веселий карнавал, до якого міг прилучитися кожен. Фокусники витягали з рукава живих голубів і цілі кілометри зв'язаних між собою барвистих хусточок, живий кролик вистрибував зі старого капелюха, блазні у гостроверхих ковпаках смішили публіку, акробати на височезних ходулях виконували карколомні трюки, а біля водограю, в якому вода безупинно дзюркоче ось уже п'ять століть і над яким височіє бронзова статуя Нептуна, під звуки старовинних інструментів кружляли дами й кавалери у розшитих камзолах, оксамитних панталонах та довгих, до п'ят, єдвабних сукнях. І здавалося, що зараз із-за рогу величного палацу виїде карета, запряжена баскими кіньми, і з неї вийде прекрасна принцеса, котра колись загубила кришталевого черевичка, тікаючи з королівського балу.
Босою ніжкою
(Спроба групового психологічного портрета)
Вже багато років мене мучить питання — ну чим же все-таки відрізняються вкраїнські діточки від їхніх закордонних ровесників? Вони не такі розкуті й безпосередні? Вони голосно верещать і длубаються у носах? Ну то й що?! Іноземні хлопчики і дівчатка, навіть стерильно чисті, також люблять робити капості і навіть час від часу відстрілюють одне одного, надивившись по телевізору лякачок. І часом мені здаеться, що в Україні виросло якесь особливе — постчорнобильське покоління, яке знає щось таке, про що більше не знає ніхто у світі…
В далекі дев'яності мені довелося везти групу школярів до Польщі. То були мешканці Народицького району, де навіть на узбіччя дороги не можна було ставати — дозиметри зашкалювало. Доля маленького села Лозниця, про існування якого я дізналася з листа учнів лозницької середньої школи, вразила мене й моїх колег до глибини душі. І я вирішила будь- що допомогти малим лозничанам оздоровитися за кордоном.
Півроку листування з українською діаспорою у Польщі, кількамісячна біганина по кабінетах МЗС — і ми вирушили до чудового містечка Чєпліца. Вже у вагоні потяга Київ-Вроцлав сільська вчителька прийшла до мене в купе й принесла цілу течку з малюнками юних лозничан. На всіх шістдесяти малюнках було зображено однакові хатки із заклеєними навхрест вікнами, криниці, забиті дошками, і журавлиний ключ, що летить геть від страшної смугастої труби Чорнобильської АС.