На жаль, той вільний птах, що випустили ми,
Вертається вночі і в шибку б ’є крильми.
А ще про смерть Манон:
Манон, скажи хоч щось, душі моєї цвіте!
Лише тепер твоя мені відкрилась щирість.
Оскільки Манон вернулася до кавалера Де Ґріє, мені здавалося, що я — єдине Альбертинине кохання. Овва! Можливо, якби вона слухала цю саму арію, то уявляла б у постаті любчика Де Ґріє не мене, і якби їй це заманулося, думка про мене отруїла б радість від цієї музики, хоча ця музика, краща й вибагливіша поміж тих, що, відповідали її смакам.
Я не міг уявити, щоб Альбертина називала мене «своїм єдиним коханням» і визнала, як помилялася щодо того, що їй здавалося «неволею». Я знав, що не можна читати роману, не наділяючи його героїні рисами коханої жінки. Але, хоча книга має щасливий кінець, наше кохання від того не виграє; коли ми закриваємо книгу, наша кохана, яка нарешті приходить до нас у романі, в житті нас більше не кохає. Спересердя я телеграфував Сен-Лу, щоб він негайно повертався до Парижа, аби, принаймні, не виявляти підозрілої упертости цієї витівкою, яку я так хотів приховати. Але ще до його вимушеного повернення я дістав телеграму від Альбертини:
«ДРУЖЕ МІЙ! ВИ ПОСЛАЛИ СВОГО ПРИЯТЕЛЯ СЕН-ЛУ ДО МОЄЇ ТІТКИ, АЛЕ Ж ЦЕ БЕЗГЛУЗДЯ, ТА Й ГОДІ. ЛЮБИЙ ДРУЖЕ! ЯКЩО ВИ МЕНЕ ПОТРЕБУВАЛИ, ЧОМУ Ж НЕ НАПИСАЛИ ПРОСТО ДО МЕНЕ? Я ВЕРНУЛАСЯ Б ЗАЛЮБКИ. ПОСТАРАЙТЕСЯ НЕ ПОВТОРЮВАТИ ЦІ БЕЗГЛУЗДІ ВИТІВКИ».
«Я вернулася б залюбки». Раз вона так мовить, то шкодує, що поїхала, і шукає тільки приводу повернутися. Отже, мені треба зробити так, як вона мені сказала. Написати, що я її потребую, і вона вернеться. Я все ж її скоро побачу, Альбертину бельбецьку (після її від’їзду вона знову для мене стала такою; це як мушля, якою ми не цікавимося, поки вона лежить на комоді, але як тільки ми її комусь даруємо або десь поділи, то починаємо про неї думати, вона нагадувала тепер мені звитяжну красу блакитних морських скель). І не тільки Альберти-на обернулася постаттю примрійною, тобто звабливою, а й наше життя стало життям примрійним, тобто вільним від будь-яких труднощів, і я казав собі: «Які ми будемо щасливі!» Але тепер, маючи певність щодо її повернення, я не повинен здаватися людиною, яка хоче його прискорити. Навпаки, треба затушувати прикре враження, викликане Роберовою подорожжю; можна буде відхреститися від нього, відмогтися тим, що він діяв на власний розсуд, бо завжди ратував за цей шлюб.
Я перечитував її листа і був трохи розчарований, як мало у ньому було від неї самої. Безперечно, характерні лінії передають нашу думку, як передають її риси обличчя, і саме тому ми завжди перебуваємо під владою якоїсь думки. А проте в особи думка набігає потому, як вона розсіється у вінчику обличчя, розквітлому як водяна лілея. І все-таки зміна відбувається велика. І в цьому, може, одна з причин наших вічних любовних розчарувань: замість очікуваної ідеальної істоти кожне побачення являє нам особу з крови й кости, таку далеку від нашої мрії! І коли ми згодом жадаємо чогось від неї, то дістаємо у відповідь листа, де навіть від особи зостається дуже мало, подібно як в алгебричних знаках ми не віднаходимо арифметичних величин, які вже й так утратили властивості плодів чи квітів. А проте слова «кохання», «кохана істота», її листи — це, може, саме вирази (хай і незадовільні, як перехід з одного боку на другий) тієї самої дійсности, бо лист нібито не вдовольняє нас тільки тоді, як ми його читаємо, а поки він не надійде, ми мучимося й умираємо, але згодом він гамує нашу тугу, хоч і не задовольняє своїми чорними значками наших прагнень, бо ми усвідомлюємо, що вони стали відповідниками слова, усмішки, поцілунку, і не кожна з цих речей залишається сама собою.