Звичайно, так само, як перед тим я казав Альбертині: «Я вас не кохаю» — на те, щоб вона мене кохала; «я забуваю тих, кого не бачу» — на те, аби ми бачилися частіше; «я постановив розійтися з вами» — на те, аби запобігти всякій думці про розлуку, так само тепер я сказав: «Прощавай навік», бо дуже прагнув її повернення ще до кінця тижня; прагнучи побачитися з нею, я писав: «Бачитися з Вами мені небезпечно»; оскільки життя без неї здавалося мені гірше за смерть, я написав: «Ваша правда, удвох ми були б нещасливі». Пишучи цього нещирого листа, аби переконати її, що мені на ній не залежить (тільки цим я роздмухував своє самолюбство у моїй колишній любові до Жільберти, у моїй любові до Альбертини), а також задля втіхи висловити те, що могло зворушити тільки мене, а не її, я мав би передусім застановитися, що відповідь могла випасти негативна, тобто відповідно тому, що я написав, бо якби Альбертина була б бідніша на розум, ніж насправді, вона б ні на хвильку не засумнівалась, що все, написане мною, неправда. Не згадуючи вже про наміри, висловлені в моєму листі, сам факт, що його я написав, — навіть якби й не послав листа після Роберової поїздки, — був для неї достатнім доказом, що я прагну її повернення, і підказкою, щоб їй було легше піймати мене на гачок. Потім, чекаючи на відмову, я мав би передбачити, що ця відповідь може нагло розвогнити у мені новий любовний пломінь до Альбертини. Належало — знов-таки перед відправленням листа — спитати себе: чи зумію я, в тому разі, як Альбертина відповість мені тим самим тоном і відмовиться вернутися, побороти свою душевну муку, присилувати себе мовчати і не вдарити їй телеграми: «ВЕРНІТЬСЯ» або ж вислати до неї якогось іншого емісара, а це потому, як я черкнув їй, що ми вже не побачимося, означало б очевидну істину, що я не можу без неї обійтися, і схилило б її до ще твердішої відмови, тоді як я, не в силі переболіти, поїхав би до неї, і — хто знає, — може, там почув би: вибачай та голоблі завертай. Після трьох страшенних провалів цей був би, мабуть, найстрашніший і тоді б мені не залишалося нічого іншого, як пустити собі кулю в лоба на порозі її дому. Але так уже парадоксально влаштований психопатологічний світ: нездалий учинок, учинок, якого передусім треба уникнути, виявляється, заспокійливий на біль, обнадійливий на якийсь час, поки ми не дізнаємося, чого досягли, він одразу утишує нашу муку, спричинену відмовою. Коротше, коли нам дуже припекло, ми робимо промах за промахом: пишемо листи, даємо комусь якісь доручення, оббиваємо пороги, доводимо, що не можемо жити без коханої.
Але нічого з того я не передбачив. Навпаки, я гадав, що наслідком мого листа буде негайне повернення Альбертини. Думаючи про це, я відчував, коли його писав, велику ніжність. А проте, водячи пером, я весь час плакав, десь так, як того дня, коли розігрував удаване прощання; мої слова передавали ту саму думку, хоча змагали до іншої мети (сказані брехливо з погорди, аби не признаватися в своєму коханні) і були теж сумні, бо я відчував, що в тій думці було щось від правди.
Переконаний у тому, що лист зробить свою справу, я вже шкодував, що відіслав його. Коли я уявляв собі повернення Альбертини, власне, таке легке, в мені раптом з давньою силою озвалися всі доводи, що заперечували життєздатність такого шлюбу. Я сподівався, що вона не захоче вернутися. Я розумів, що вся моя свобода, вся будучина залежить від її відмови; що я вчинив нерозважливо, пишучи до неї; що я мав би забрати цього листа, на жаль, уже посланого, назад, коли Франсуаза, вручаючи мені газету, принесену щойно, повернула його. Вона не знала, скільки марок на нього наклеїти. І тут я передумав. Тепер я хотів, щоб Альбертина не поверталася, але тільки щоб це рішення було її власне — тоді б воно поклало край моєму неспокою, і я повернув листа Франсуазі. Я розгорнув газету. В ній повідомлялося про смерть Берми. Я згадав, як двічі по-різному дивився «Федру», а нині втретє, і теж інакше, подумав про сцену освідчення. Мені здалося, що те, що я так часто декламував і чув у театрі, містило звід законів, які я мав би перевірити на собі в житті. У нашій душі є такі речі, значення яких ми недооцінюємо. Або ж ми обходимося без них, оскільки зі страху перед невдачею чи болем щодня відкладаємо вступити в їхнє посідання. Так було з Жільбер-тою, коли я гадав, що її зрікся. Якщо тоді, коли ми вже нібито вільні від усякого почуття, а спершу нам тільки здається, що ми його позбулися, і наша кохана, наприклад, заручається, то ми скаженіємо, клянемо на всі заставки життя, яке видавалося нам безтурботно спокійним. Якщо ж ми власні над тим, що нам дороге, то гадаємо, що воно лежить тягарем на нас, що ми залюбки його позбулися б; такі взаємини склалися в мене з Альбертиною. Та тільки-но у нас заберуть цю байдужу нам істоту, як ми вже місця собі не знаходимо. Чи ж такий «федрівський аргумент» не звів водно ці два випадки? Іпполит їде геть. Федра, яка досі наражалася на його гнів, — шарпана пекучою гризотою, як мовить вона (а, властиво, її устами мовить поет), чи радше тому, що не бачить перед собою жодної мети і відчуває себе нелюбою, — Федра починає поводитися інакше. Вона приходить до нього, щоб признатися про кохання, і саме цю сцену я так часто декламував: