Відколи Альбертина поїхала, я дуже часто, боючись, як би не спливло, що я плакав, дзвонив Франсуазі і казав їй: «Треба справдити, чи панна Альбертина не забула чогось. І приберіть її покій, аби там був лад, коли вона повернеться». Або навпростець: «Панна Альбертина казала мені недавно, саме перед від’їздом...» Мені хотілося зіпсувати нестерпну для мене радість, яку її від’їзд приніс Франсуазі, і в такий спосіб я давав їй зрозуміти, що відсутність Альбертини буде недовгою; а ще я хотів довести, що можу легко говорити про її від’їзд, подавати його — на кшталт генералів, змушених називати відступ заздалегідь продуманим стратегічним маневром — як епізод, мету якого я наразі приховую, а не кінець моєї приязні з Альбертиною. І врешті, постійно повторюючи її ім’я, я хотів впровадити, як впускають свіже повітря, трохи її істоти до кімнати, де без неї було так порожньо і де мені не було чим дихати. До того ж ми завжди силкуємося полегшити нашу муку, згадуючи про неї між іншим, вставляючи її в розмову про замовлення нового костюма і в указівку щодо обіду.
Причепурюючи Альбертинин покій, цікава Франсуаза висунула шухляду столика ружаного дерева, куди моя приятелька ховала оздоби перед сном. «Ох, паничу! Панна Альбертина забула свої перстеники — вони так і зосталися в шухляді». Я мало не вигукнув: «Треба відіслати». Але тоді могло здатися, що я не впевнений, чи вона вернеться. «Дарма! — сказав я після паузи. — Нема чого клопотатися, вона й так скоро вернеться. Дайте їх сюди». Франсуаза з легкою недовірою простягнула мені перстеники. Вона не терпіла Альбертини, але, судячи по собі, не могла уявити, щоб можна було передати мені листа моєї приятельки без страху, що я його розпечатаю. Я взяв перстеники. «Дивіться, паничу, не згубіть, — сказала Франсуаза, — вони такі гарні! Не знаю, хто їх подарував, панич чи хтось інший, але то був, мабуть, чоловік багатий і зі смаком». — «Це не я. Зрештою, від тої самої особи. Один перстеник подарувала їй тітка, а другий вона купила сама». — «Не від тієї самої особи! — гукнула Франсуаза. — Панич жартує, чи що? Адже перстеники однаковісінькі, тільки на одно-му рубін, але на обох такі самі орли і такі самі ініціали всередині». Не знаю, чи тямила Франсуаза, що завдає мені болю, але її уста викривилися в усмішці яка так уже й не сходила з них під час усієї розмови. «Орли? Такі самі орли? Та ви збожеволіли! На персні без рубіна, щоправда, вирізьблено орла, а на другому щось схоже на чоловічу голову». — «Чоловічу голову? Де ж це панич її вздрів? Я глянула лише крізь пенсне й одразу спостерегла, що то орлине крило. Хай панич візьме свою лупу, то й побачить друге крило, а посередині голову і дзьоб. Видно кожну пір’їну. Яка тонка робота!» Нагальна потреба з’ясувати, чи не збрехала Альбертина, змусила мене забути, що я повинен шануватися перед нею і не потурати її злосливій утісі, що полягала як не в тортуруванні мене самого, то в паплюженні моєї приятельки. Поки Франсуаза шукала моєї лупи, я важко сапав. Взявши лупу, я попросив Франсуазу показати мені орла на перстенику з рубіном. Вона легко переконала мене, що осьдечки крила, такі самісінькі, як на першому перстенику, і я розгледів рельєф кожної пір’їни і голову. Франсуаза звернула мою увагу на те, що написи однакові, причому на персні з рубіном були ще якісь літери. І тут, і там на внутрішньому обідку виднілися ініціали Альбертини. «Мені аж дивно, як це панич не потрапив помітити голим оком, що персні однаковісінькі! — сказала Франсуаза. — Навіть не треба роздивлятися зблизька, зразу відчувається, що та сама робота, та сама кованка, той самий візерунок. Це розпізнається так само легко, як страви доброї куховарки». І справді, її цікавість служниці, розпаленої зненавидою, звиклої зі страшною докладністю схоплювати всі подробиці, споможена в цій експертизі її добрим смаком, тим смаком, який вона демонст-рувала в кухні і який, може, давався взнаки, — як я помітив, виїжджаючи до Бельбеку, — в її способі вдягатися, воскрешаючи в ній кокетство жінки, дуже гарної колись і дуже уважної до чужих клейнодів і туалетів. Так ніби я переплутав пуделко з пігулками і того дня, коли я, начаювавшись, замість кількох пігулок вероналу ковтнув стільки ж кофеїну, серце моє як не вискакувало з грудей. Я відіслав Франсуазу. Як мені кортіло побачити зараз Альбертину! Досі мене бридила її брехня, я катувався ревнощами до невідомого, а тепер мені ще й боліло, що вона приймає такі подарунки. Я теж робив їй подарунки, це так, але жінка, яку ми утримуємо, не здається нам утриманкою, поки не з’ясовується, що її утримують інші. А все ж, оскільки я витрачав на неї стільки грошей, заплющував очі на цю безпутність, не вибивав її з неї, може, ще й посилив її, а, може, сам і спричинив. Усі ми наділені хистом вигадувати казки, аби гамувати наші страждання, отож, пухнучи з голоду, ми тішимо себе надією, що якийсь незнайомець відпише нам стомільйонний маєток, — саме так і я уявляв собі, як Альбертина, в моїх обіймах, коротко пояснює мені, що другий перстеник вона купила через схожість на перший і сама звеліла вирізьбити свої ініціали. Але те пояснення було надто благеньке, воно ще не встигло благодатно вкорінитися в моєму розумі, і мій біль не міг попустити так швидко. А ще я подумав про чоловіків: запевняючи, що в них коханки такі милі, вони терплять такі самі тортури. Так вони ошукують інших і себе. Це не груба брехня, бо вони проводять зі своїми жінками справді розкішні години; але за ніжністю до них при знайомих, перед якими вони можуть пишатися такими подругами, і за ніжністю сам на сам із їхніми коханцями, за яку «ті благословляють їх, стоїть стільки годин, сповнених мук і підозр, змарнованих на даремні зусилля дошукатися правди! Без гризот нема любовних розкошів, радощів захвату від найба-нальніших слів жінки, про які ми знаємо, що вони банальні, але в них вчувається її аромат. Наразі я не міг тішитися, ловлячи пам’яттю запах Альбертини. Прибитий, тримаючи в руці обидва перстеники, я роздивлявся цього безжального орла, чий дзьоб довбав моє серце, на чиїх крилах із розчепіреним пір’ям полетіла геть моя довіра до приятельки, в чиїх пазурах билася моя зболіла думка, борсаючись серед безлічі питань щодо незнайомця. Орел, заважаючи розшифрувати ті ініціали, безперечно, символізував ім’я чоловіка, якого Альбертина, мабуть, кохала, з яким, напевне, спіткалася недавно, бо одного тихого, погідного дня, коли ми прогулювалися Булонським Лісом, я вперше помітив у неї цей другий перстеник, на якому орел устромляє свого дзьоба у криваву рубінову калюжу.