о ви будете на коні! — сказав жорстко Сен-Лу. — До того ж, приємно мати когось за попихача. Ви можете перекидати келишки на його ліврею, коли він обноситиме гостей, не давати йому ані хвилини спокою, аж нарешті він сам попросить про звільнення. Я теж докладу рук до цього, вихвалятиму вас перед тіткою — як вам стає терпіння служити такому недолузі та нехлюєві?» Тут показався я, Сен-Лу підійшов до мене, але моя довіра до нього похитнулася, тільки-но я почув слова, які так не відповідали його знайомому образові. І я поспитав себе, чи не міг той, хто так жорстоко трактував бідака, відіграти, виконуючи свою місію у пані Бонтан, ролю здрайця щодо мене? І тоді я перестав сприймати його невдачу як доказ, що без нього моя справа була безнадійна. І поки він був у мене, я думав про Сен-Лу переважно як про мого давнього приятеля, який оце відвідав пані Бонтан. На початку він мені заявив: «Гадаєш, я мав би частіше тобі телефонувати, але мені щоразу відповідали, що ти зайнятий». Моя скруха стала нестерпна, коли він сказав: «Почну з того, на чому я зупинився в останній телеграмі. Пройшовши через якийсь кружганок, я вступив у дім, поминув довгий коридор і потрапив у вітальню». На звук слів: кружганок, коридор, вітальня, навіть перш ніж Робер виголосив їх до кінця, моє серце стислося сильніше, ніж коли б мене вдарило струмом, бо сила, здатна за мить зробити багато обертів довкола землі, — не електрика, а біль. Скільки разів по відході Робера я повторив такі болісні для моїх вух слова: кружганок, коридор, вітальня. На кружганку можна сховатися з приятелькою. А у вітальні — хто його знає, що Альбертина там робила, коли тітки не було вдома? Чи ж міг я уявити дім, де мешкала Альбертина, без кружґанку і вітальні? Ні, я взагалі його не уявляв або уявляв якоюсь пусткою. Я вже раз перед тим відчував біль, коли географічно означилось місце її перебування, коли я почув, що вона в Турені, а не в інших, імовірних краях; це повідомлення її консьєржки відтиснуло в моєму серці, ніби на мапі, болюче місце. Звикнувшись із думкою, що Альбертина десь у Турені, самого дому я проте не уявляв; ніколи мені не ввижалися ця страшна вітальня, кружганок, коридор, зате нині очима Робера-свідка я бачив кімнати, де Альбертина ходить, де живе, саме ті кімнати, а не безліч кімнат можливих, але які одразу ж відкинув. Почувши слова: кружґанок, коридор, вітальня, я зрозумів, яким шаленством було б залишати її на цілий тиждень у цьому проклятому місці, справжнє, а не примарне існування якого мені оце відкрилося. Та ба! Коли Сен-Лу сказав, що у вітальні він почув, як у суміжному покої голосно співала Альбертина, я з розпукою в душі зрозумів, що вона, здихавшись мене, нарешті щаслива! Альбертина повернула собі волю. А я сподівався, що вона приїде зайняти місце Андре! Моя мука прорвалася злістю проти Робера. «Я ж бо просив тебе приховати від неї твій приїзд!» — «А ти гадаєш, що це так просто? Мене запевнили, що її немає вдома. Ох, я знаю, що ти мною незадоволений, це відчувалося в твоїх телеграмах. Але ти до мене несправедливий. Я зробив усе, що міг». Альбертина, випущена на волю з клітки, де вона сиділа цілими днями, а я геть забував озиватися до неї, тепер відзискала для мене всю свою звабу, знову стала тією, за якою вганяв цілий світ, — чудовою пташкою перших днів. «Отож, мораль така. У грошовій справі сам не знаю, що тобі й сказати. Я розмовляв із жінкою, яка здалася мені такою делікатною, що боявся її уразити. Вона навіть не кліпнула, коли я закинув про гроші. Трохи згодом навіть заявила, що вона була зворушена, бачучи, як ми добре порозумілися. Але все, що вона мені сказала потім, було таке делікатне, таке високе — я просто не міг собі уявити, що вона мала на увазі запропоновані їй гроші: «Ми з вами так добре порозумілися», бо по суті моя пропозиція була хамська». — «Але вона, може, не зрозуміла, може, не дочула, ти мав би повторити, бо це б усе і вирішило». — «Як це не чула? Я мовив до неї, як оце до тебе, а вона ж не глуха і їй не бракує жодної клепки». — «І вона не висловила жодних міркувань?» — «Жодних». — «Тобі треба було повторити ще раз». — «Та як же, по-твоєму, я забивав би їй баки? Тільки я вступив і побачив її, я б одразу подумав, що ти і сам схибив, і мене геть зне-путив. Дуже важко було запропонувати їй ті гроші. Я зробив це, аби виконати твоє доручення, хоча був переконаний, що вона випровадить мене за двері». — «Але ж не випровадила! Отже, вона тебе не почула і тобі належало почати з початку, або провадити далі розмову». — «Ти кажеш: «Вона не почула», бо ти тут, а я повторюю: якби ти був при нашій розмові, то переконався б, що все обійшлося без найменшого галасу, я виклав їй усе навпростець, вона не могла не зрозуміти». — «Але чи вона досі переконана, що я все ще хочу одружитися з її сестриницею?» — «Ні, щодо цього, то, щиро кажучи, вона зовсім не вірить у твої матримоніальні наміри. Вона нагадала, що ти хотів кинути її сестриницю і сам казав про це Альбер-тині. Я навіть не знаю, чи повірила вона тепер, що ти прагнеш шлюбу». Це мене трохи заспокоїло: отже, мене не так уже зневажено, отже, мене ще можуть кохати, отже, останнє слово зостається за мною. Але я відчував себе прибитим. «Мені прикро, бо я бачу, що ти невдоволений». — «Ба ні, я зворушений, вдячний за твою послужливість, тільки я думаю, що ти міг би...» — «Я зробив усе можливе. Хтось інший не домігся б більшого чи навіть стільки. Спробуй послати ще когось». — «Власне, якби я знав, то не посилав би тебе, бо твоя невдача унеможливлює тепер ще одну спробу». Я дорікав Роберові за те, що він щиро хотів мені догодити, але провалився. Покида-ючи її оселю, Сен-Лу зіткнувся з новими гістьми — громадкою дівчат. Я вже давно здогадувався, що Альбертина водилася з місцевими дівчатами, аж це вперше мене різонуло по серцю. Очевидно, природа дала нашому розумові здатність виробляти природну протиотруту, аби знешкоджувати наші безконечні, хоча й безпечні припущення, але щодо дівчат, з якими здибався Сен-Лу, моя імунна система не спрацювала. Проте чи не сам я силкувався будь-що вивідати все про Аль-бертинине життя? Чи не я сам, аби здобути більше подробиць, попросив Робера, якого викликав до себе полковник, за всяку ціну завітати до мене? Чи прагнув їх я сам чи радше моя зголодніла мука, налаштована упиватися й живитися ними? Насамкінець Сен-Лу сказав мені, що був приємно здивований, спіткавши там єдину знайому особу, давню Рахилину приятельку, гожу актрисульку, яка проводила там свій відпочинок. І на саме актрисине ім’я я сказав собі: «Це напевно вона». Цього було досить, щоб я побачив усміхнену і розпашілу з утіхи Альбертину в обіймах незнайомої мені жінки. І, власне, чому б не могло так бути? Хіба я відмахувався від думок про інших жінок відтоді, як зійшовся з Альбертиною? Того вечора, коли я вперше був у принцеси Ґермантської, хіба я, повернувшись додому, не думав куди менше про Оріану, ніж про дівчину, про яку казав мені Сен-Лу і яка вчащала до дому розпусти, і про покоївку баронеси Пютбюс? Чи не ради цієї останньої я повернувся до Бальбека? А недавно мав охоту поїхати до Венеції — чому ж Альбертині не схотіти податися до Турені? Щоправда, я здавав собі справу, що як не покину її, не поїду до Венеції. Навіть якби я сказав собі в глибу душі: «Скоро її кину», я знав, що ніколи з нею не розійдуся, так само як ніколи не візьмуся до праці та не почну жити розміреним життям, тобто не виконаю жодної з настанов, які ухвалював на кожен наступний день. Проте безперечно, хай би що там думав, я вважав, що ліпше, аби вона жила під постійною загрозою розлуки. І моя клята пронозуватість надто міцно вбила їй у голову думку про це. І все ж таке становище не могло довго тривати, я не міг залишити Альбертину в Турені разом із тими дівчатами, з тою актрисулькою; мені годі було примиритися з думкою, що її життя вислизало з-під моєї опіки. Я налаштувався чекати відповіді на мого листа: якщо вона грішила, то день туди, день сюди — це нічого не міняло. (Може, я думав так тому, що відвикнувши лічити хвилини, з яких кожна, оскільки для неї це була хвилина волі, могла довести мене до божевілля, моя ревність утратила ще й відчуття часу.) Але одразу по одержанні її відповіді, якщо вона не мала наміру повертатися, я збирався їхати по неї: доброхіть чи силоміць, я вирву її з обіймів подруг. І зрештою, чи не ліпше, якщо я вирушу тоді сам, оскільки всупереч усім сподіванням з’ясувалось, що Сен-Лу — людина недоброзичлива? Хто знає, чи не копає він під мене, замисливши посварити мене з Альбертиною? Невже тому, що я змінився, невже тому, що я не міг тоді припустити, що природні причини допровадять мене до такого критичного стану, я більше збрехав би, якби в цю хвилину написав до неї, так як мовив раніше в Парижі, що прагнув, аби їй не підскочило прикрого випадку? Ох, якби її спіткало якесь лихо, моє життя не було б назавше отруєне невгасимими ревнощами і я одразу відзискав би як не блаженство, то принаймні спокій, бо зникла б сама душевна мука.