Якщо я заледве міг уявити, що Альбертина, така жива в моїй душі (подвійно опанцерованій сьогоденням і минувшиною), була водночас мертва, то, може, існувала й суперечність у тім, що різні її прогріхи, на які моя приятелька — позбавлена вже тіла, яке втішалося ними, і душі, яка їх жадала, — не була нині здатна і за які перестала бути відповідальною, завдавали мені такого великого болю, який я благословив би, якби міг трактувати їх як доказ духовної сутности особи, вже безтілесної, а не як відблиск, приречений на швидке згасання, вражень, які вона колись на мене справила. Жінка, нездольна зазнавати втіхи з іншими, не повинна була будити моїх ревнощів, але за умови, що моє почуття до неї знайшло б вихід. Однак саме це й було неможливе, оскільки Альбертина одразу діставала своє втілення єдино в спогадах, де вона залишалася жити. Якщо мені досить було тільки подумати про неї, і вона воскресала, то її зради ніколи не були зрадами мертвої, бо мить, коли зрада чинилася, знову ставала миттю теперішньою, і то не тільки для Альбертини, але й для того з моїх «я», чиїми очима я її споглядав. Ось чому жодна хронологічна неточність не розлучила б незрозлучної пари, бо до кожної нової провинниці одразу підбирався б скаржник ревнивець — і завжди в один і той самий час. В останні місяці я тримав її під замком удома. Але тепер, у моїй уяві, Альберти-на була вільна; вона зловживала своєю свободою, проституювала наліво й направо. Раніше я невідступно думав про непевне майбутнє, яке нас чекало; намагався щось у ньому читати. Нині те, що поставало переді мною як подвійна прийдешність (така клопітна, як і прийдешність одинична, бо вона була така сама непевна, така сама важка для розуміння, така сама таємнича і ще жорстокіша через те, що в цьому випадку я не мав змоги чи бодай ілюзії, як у прийдешності одиничній, впливу на неї, а ще тому, що подвійна прийдешність триватиме стільки, скільки моє життя, а моєї супутниці не буде поряд зі мною, і мене, стражденного через неї, не буде кому втішити), — це вже не прийдешність Альбертини, а її минувшина. Її минувшина? Я висловився невдало, бо для ревнощів не існує ні минувшини, ні прийдешности, а все те, що бачить уява, це тільки теперішнє.
Атмосферні зміни викликають зміни і в душі людській, будять забуті «я», виривають нас із дрімоти навичок, вияскрав-люють певні спогади, загострюють певні страждання. Настільки сильніше давалося це мені взнаки о тій порі, яка нагадувала мені бальбецький період, коли, наприклад, Альбер-тина під уже близьким дощем вирушала бозна чому на далекі прохідки у своєму обтислому непромокальному плащі. Якби вона зараз жила, мабуть, робила б у таку погоду якусь виправу до Турені. Оскільки вона вже не могла цього зробити, я не мав би страждати від цієї думки, але, як у ампутованих, найменша зміна погоди відновлювала болі в тій частині тіла, якої не існувало.
Нараз ісплив спогад, якого я вже давно не переживав, бо він був розчинений у плинній і невидимій масі моєї пам’яти, яка оце кристалізувалася. Отож, кілька років тому, коли ми заговорили про її пеньюар для душової, Альбертина зашаріпася. Тоді я її не ревнував. Але згодом я силкувався з’ясувати, чи пам’ятала вона цю розмову і чому вона тоді зашарілася. Цікавило це мене тим дужче, що, як я чув, обидві Леїні приятельки ходили до готельної душової не лише з тим, аби приймати душ. Але з побоювання викликати Альбертинин гнів, а, може, у сподівання кращої нагоди, я все відкладав справу, а згодом перестав про це думати. Аж це, по якомусь часі після Альбер-тининої смерти, я впіймав себе на цьому спогаді, дражливому і водночас таємничому, як усі загадки, розв'язання яких істота забирає з собою в могилу. А, може, я міг би принаймні довідатися, чи не робила Альбертина в душовій чогось сороміцького чи хоча б не поводилася підозріло? Посилаючи когось до Бальбека, я міг би, певне, щось розвідати. За її життя я, звичайно, нічого б не довідався. Але язики розв’язуються в химерний спосіб і легко вибовкують про лихі вчинки, коли не бояться розгнівати провинницю. Наша уява так і залишилася рудиментом, якоюсь куксою (вона не пройшла крізь численні перетворення, що їх зазнали примітивні моделі людських винаходів, які сьогодні в удосконаленому вигляді годі розпізнати — чи то барометр, балон, телефон чи щось інше); наша уява дозволяє нам бачити нараз зовсім небагато, і спогад про душову охоплював усе поле мого внутрішнього зору.
Іноді на темних вулицях снища я натикався на один із тих кошмарів, не таких уже й страшних, по-перше тим, що смуток, навіяний ним, не триває більше ніж годину по пробудженні, як погане самопочуття через незручну позу під час сну; а також з іншої причини, адже вони з’являються дуже рідко, заледве двічі-тричі на рік. До того ж, ми не певні, чи бачили їх уже колись; очевидно бачили, і це сприйняття проектується на них ілюзією, поділом (назвати його роздвоєнням було б надто слабко).