Звичайно, оскільки я мав сумніви щодо Альбертининого життя, щодо її смерти, то мені давно слід було розпочати відповідні розслідування. Але та сама хирість, та сама легкодухість, які змушували мене відступати в присутності Альбер-тини, не давали мені ворухнути й пальцем і нині, коли я її вже не було лоряд. Проте з багатолітньої слаботи іноді народжується спалах енергії. Я поклав собі почати розслід, бодай частковий. Можна було подумати, що в Альбертининому житті нічого іншого й не було. Я застановлявся, кого б послати для розгляду справи на місці, в Бальбеку. Прийнятним кандидатом мені видався Бме. Він не лише добре знав місцевість, а й належав до тих простих людей, які дбають про свій інтерес, лояльні до своїх хлібодавців і байдужі до всякої моралі, про яких (бо вони, за нашу добру плату, догоджають нам у всьому, бо їм не властиві нескромність, недбальство чи непоштивість, бо їм не властиві докори сумління) ми кажемо: «Це славний люд!» Ми можемо цілком покладатися на них. Коли Еме поїхав, я помислив собі, що було б куди краще, замість посилати на розвідки його, спитати про це в самої Альберти-ни. Й одразу думка про питання, які хотілося б їй задати, які я нібито їй уже задавав, привернула до мене Альбертину не завдяки зусиллю воскресіння з мертвих, а буцімто випадковим збігом обставин, ніби на тих «без витримки», моментальних знімках, де знята особа виглядає живіше, і уявляючи нашу розмову, я відчував її незбутність; я щойно під іншимм кутом зору подивився на те, що Альбертина мертва, Альбертина, яка будила в мені ніжність, звідувану нами до тих, кого вже нема, хто не може прикрасити своє зображення, яка сповнювала мене журною свідомістю, що ця відсутність буде вічна і що бідолашка залишиться назавжди невтішною. І тут на мене замість тортур ревнощів звалився розпач самоти.
Тепер моє серце переповнювали не отруйні підозри, а скруха і спогади про години довірливої ніжности, проведені з сестрою, яку забрала смерть, не про те, чим була для мене Альбертина, а про те, що моє серце, жаждиве зазнати найщиріших любовних почуттів, підказало мені, що являла собою Альбертина; тоді я здав собі справу, що дотеперішнє життя, таке нудне (як мені здавалося), було, навпаки, розкішне; найкоротші хвилі спільних з нею розмов про речі навіть незначущі були огорнуті чаром, щоправда, тоді для мене непомітним, але вже тоді він змушував мене вперто прагнути саме цих моментів і байдуже трактувати всі інші; найменші випадки, які мені пригадувалися, якийсь її порух, коли ми їхали в авті або коли вона сиділа напроти мене за столиком у своїй кімнаті, все це здіймало хвилю ніжности й смутку в моїй душі, поволі розходячись по ній усе ширше.
Цей покій, де ми обідали, ніколи мені не подобався; але я хвалив його перед Альбертиною лише на те, щоб моя приятелька була задоволена, що вона тут живе. Тепер фіранки, стільці, книжки перестали бути мені байдужими. Не одне тільки мистецтво додає краси і таємничости найбанальнішим речам; тією самою здатністю поєднувати їх інтимними путами з нами наділене і страждання. Тоді як це діялося, після повернення з Булонського Лісу, перед візитою до Вердюренів, я зовсім не звертав уваги на обід, який ми споживали разом, а нині на лісову красу, на лісову величну лагідність я дивився зі слізьми на очах. Любовні почуття неспівмірні з іншими почуттями, і воно губиться серед них, у чому легко ми можемо переконатися. Аж ніяк не з долу, в вуличній метушні і в тісноті навколишніх будинків, а тільки стоячи віддалік, з гори, де міста зовсім не видно або воно бовваніє невиразною купою, ми здолаємо в зосередженні самоти і пітьми, зміряти унікальну, незнищенну й чисту висоту собору. Я намагався крізь сльози впіймати образ Альбертини, згадуючи всі поважні і слушні речі, сказані нею того вечора. Одного ранку мені здалося, ніби я бачу довгастий обрис повитого туманом горба, відчуваю тепло філіжанки гарячого шоколаду, тоді як моє серце болісно стислося на спогад про те пообіддя, коли Альбертина прийшла до мене першого разу і я вперше поцілував її. А все тому, що я почув клацання калорифера, який почав нагріватися. Я із серцем шпурнув запрошення від пані Вердю-рен, подане мені Франсуазою. З якою ж силою почуття, спізнаного мною вперше на обіді в Ла-Распальєр, почуття, що смерть забирає не всіх у тому самому віці, охопило мене в цю хвилю, коли Альбертина, така молода, вже похована, тоді як Брішо й надалі обідав у пані Вердюрен, яка приймає і певно прийматиме ще цілі роки! Ім’я Брішо одразу нагадало мені кінець того вечора, коли він мене проводив, коли я знизу побачив світло Альбертининої лампи. Я думав про це уже не раз, але ніколи не повертався до цього спогаду саме з цього боку. Адже якщо спогади — це наша власність, то вони, так само як будь-яка нерухомість, мають потайні, часто нам невідомі, двері, які відчиняє перед нами якийсь сусід, і в такий спосіб ми повертаємося до себе дорогою, якою ще не ходили. Отже, думаючи про пустку, яка чекає на мене в домі, і про те, що я вже не побачу з вулиці Альбертининого покою, де світло згасло навік, я зрозумів, що того вечора, коли я попрощався з Брішо і відчув нудьгу й жаль, що не міг піти пройтися й пошукати собі любові деінде, на мене напав комиз, а причина мого комизу полягала в тому, що скарб, чий блиск сягав мене аж на вулиці, був, як мені здавалося, в моєму довічному володінні, що я недооцінив його вартість і тому він був у моїх очах не такий привабливий, як утіхи справді дрібні, але які набували для мене цінности в міру того, як я силкувався їх уявити. До мене тільки тепер дійшло, що це світло, яке сяяло нібито з якоїсь в’язниці, несло для мене всю повноту життя й ніжности, втілюючи в собі те, що на мить поманило мене, а потім навік щезло того вечора, коли Альбертина ночувала зі мною під одним дахом у Бальбеку; я зрозумів, що моє життя в Парижі, в моєму домі, який був і її домом, і було втіленням омріяного мною глибокого спокою.