Як прудко приходила вона на побачення зі мною в Бальбе-ку, коли я по неї посилав, затримуючись тільки щоб напахти-ти, мені на втіху, волосся! Ці бальбецькі й паризькі образки, які я любив оглядати, були ще свіжими сторінками її короткого життя, перегорнутими так швидко. Те, що я читав як спогад, для неї було вчинком, швидким, як розвиток трагедії, вчинком, спрямованим до смерти. Людські істоти дістають у нас певний розвиток, але інший — поза нами (особливо я це відчував у ті вечори, коли зауважував у Альбертини появу душевних прикмет, які походили не лише із запасників моєї пам’яти), і обидві способи розвитку можуть взаємно впливати один на одного. Даремно силкуючись пізнати Альбертину, а потім заволодіти нею, я намагався улягти необхідності звести дослідним шляхом до убогого масштабу нашого власного «я» таємницю кожної істоти, я не міг цього досягнути, не вплинувши водночас на Альбертинине життя. Можливо, її звабили моя заможність і перспектива блискучого заміжжя; можливо, утримала при мені моя ревність; можливо, її доброта чи розум, відчуття провини або хитра вигадливість схилили прийняти мою пропозицію, а мене цупкіше утримувати її в темниці, зведеній довгою розумовою працею, що не могло не відбитися на Альбертининому житті і поковзом створити нові, ще болючіші проблеми для моєї психіки, адже моя ув’язнена подруга втекла від мене і вбилася, впавши з коня, якого б не мала, якби не я, причому навіть по смерті залишила мені підозри, з’ясування яких, якби їй судилося вернутися, могло б завдати мені більше болю, ніж у Бальбеку відкриття знайомства Альбертини з мадемуазель Вентейль, раз я вже не міг розраховувати, що Альбертина особисто переконає мене в іншому. І ця протягла скарга душі, яка сама себе посадила до в’язниці, тільки позірно скидається на монолог, бо відголоси дійсности збивають її з дороги, і життя — цей стихійно доконуваний експеримент зі сфери суб’єктивної психології, водночас підказує, з певної відстані, «дію» для роману суто реалістичного, з іншої дійсности, з іншого життя, і перипетії цієї історії своєю чергою виводять не той кінець і змінюють напрям психологічного досліду. Оскільки всі триби зчепилися, наш роман розвивався бурхливо, і попри сповільнення, перерви й вагання, як у деяких новелах Бальзака і баладах Шуманна, настала стрімка розв’язка! Саме в межах останнього року, довгого для мене, як ціле сторіччя, — так Альбертина від бальбецьких часів до її від’їзду з Парижа міняла своє місце в моїх думках, а також, незалежно від мене і часто без мого відома, змінювалася сама, — треба було втиснути все це сповнене ніжности життя, таке коротке, але, як здавалося мені, таке багате, таке безконечне, таке неповторне і, незважаючи на все, таке необхідне для мене. Необхідне, хоча в своїй істоті, можливо, спершу і не визначене наперед, бо я не пізнав би Альбертини, якби не прочитав у археологічній розправі опису бальбецької церкви; якби Сванн, пояснивши мені, що це майже перська церква, не зацікавив мене нормандським візантизмом; якби готельне товариство не збудувало в Бальбеку гігієнічного і комфортабельного готелю, який схилив моїх батьків зглянутися на мою просьбу і послати мене туди. Звісно, в жаданому Бальбеку я не знайшов ні омріяної перської церкви, ні вічних туманів. Навіть чудовий потяг о першій тридцять п’ять був не такий, як я собі уявляв. Але замість того, що малює наша уява і що ми з таким зусиллям марно намагаємося самі відкрити, життя пропонує щось таке, що нам і не снилося. Хто міг би сказати наперед у Комбре, коли мені було так боляче прощатися з матір’ю, що цей душевний розлад мине, а потім вернеться знову, але не через матір, а через дівчину, і що ця дівчина буде спершу здаватися мені на морських розлогах лише квіткою, яка щодня братиме на себе мої очі, квіткою уявною, у думках якої я так по-дитячому прагнув посісти чільне місце, шкодуючи, що вона не знає про моє знайомство з маркізою де Вільпарізіс? Ось так через прощальний поцілунок із незнайомкою мені випало через кілька років мучитися, як у дитинстві, коли мама не приходила до моєї спальні. Отож, якби Сванн не розповів мені про Бальбек, я б ніколи не знав такої потрібної Альбертини і не пройнявся б до неї всеосяжною любов’ю. Її життя, либонь, було б довше, а моє нічого не катувало б нині. Мені здавалося, що я загнав Альбертину на той світ своїм виключно егоїстичним почуттям, так само як перед тим замордував бабусю. Навіть згодом, після знайомства в Бальбеку, я міг би не кохати її так, як покохав потім. Бо, коли я розлучався з Жільбертою, знаючи, що колись можу