4 покохати іншу жінку, я майже вірив, що принаймні в минулому я не міг кохати нікого іншого, крім Жільберти. Щодо Альбертини, то я не мав сумнівів, що міг її і не покохати, що це могла бути інша. Для цього було б досить, щоб панна де Стермар’я не підвела того вечора, коліні ми збиралися пообідати на острові в Булонському Лісі. Тоді ще був час і саме на панну де Стер-мар’ю перенеслася б тоді робота уяви, волею якої ми бачимо в жінці зовсім особливу індивідуальність і визнаємо її за істоту єдину в своєму роді, суджену і необхідну нам. У кращому разі, дивлячись на це з погляду майже фізіологічного, я міг би сказати, що потрапив би обдарувати цією винятковою любов’ю якусь іншу жінку, але не будь-яку іншу. Бо Альбертина, повна брюнетка, була несхожа на Жільберту, ставну золотово-лоску, але обидві здорові нівроку, і погляд очей на їхніх чуттєвих личках був якийсь невловимий. Вони були з тих жінок, на яких би не поглянули чоловіки, схильні шаленіти за іншими, за тими, які залишали байдужим моє серце. Мені важко було повірити, щоб змислова і вольова індивідуальність Жільберти втілилася в Альбертину, дівчину дещо іншого складу, це так, але з якою тепер, коли я про це думав, її зв’язувала глибока спорідненість. Кожна людина застуджується і хворіє завжди майже однаково — для цього потрібен просто певний збіг обставин; природно, що чоловік закохується в жінку певного типу, типу, зрештою, вельми поширеного. Перші Альбер-тинині погляди, кинуті на мене, від яких я замріявся, не дуже різнилися від Жільбертиних. Я ладен був повірити, що загадковість, чуттєвість, воля і хитрість Жільберти знову почали спокушати мене, вбившись у Альбертинину плоть, зовсім іншу, а проте не позбавлену рис, спільних із тамтою. Щодо Альбертини, то внаслідок зовсім відмінного нашого життя удвох, куди не могла проникнути у моноліт думок, утримуваний моїми болісними клопотами недоторканним, жодна розколина неуважности й забуття, її жива плоть — інакша ніж Жільбер-тина — так і не прибрала вигляду, в якому я перестав бачити те, що з плином часу було для мене (і не могло бути для когось іншого) жіночою вродою. Але її вже не стало. Я міг її забути. Хто знає, чи тоді ті самі властивості щедрої крови, тривожної мрійливости не з’являться переді мною ще раз, аби мене вчарувати? Але у форми якої жінки вони втіляться? Цього я передбачити не міг. З допомогою Жільберти я так само не міг уявити собі Альбертини і мого майбутнього кохання до неї, як Вентейлева соната не дала б мені змоги вгадати його септету. Ба більше, під час перших побачень з Альбертиною я був певен, що зможу покохати й іншу. Крім того, якби я познайомився з нею на рік раніше, вона могла б мені видатися такою ж невиразною, як сіре небо удосвіток. Якщо я змінив своє ставлення до неї, то й вона змінилася. Дівчина, яка прийшла до мого ліжка того дня, коли я написав панні де Стермар’ї, була вже не та, якою я знав її в Бальбеку, — чи то був розквіт жіночности, характерний для моменту статевої дійшлости, чи, може, збіг обставин, про які я ніколи не довідався. У кожному разі, навіть якщо та, яку я мав колись покохати, була б на неї схожа, тобто якби мій вибір не був би цілком вільний, то все-таки цей вибір, улягаючи, мабуть, якійсь необхідності, диктувався чимось ширшим, аніж одиниця, обіймав певен тип жінок. Отож моє кохання до Альбертини переставало бути чимось абсолютно конечним. Жінка, чиє личко ми бачимо частіше, ніж світло, скоро навіть із заплющеними очима милуємося її гарними очима, витонченим носиком і робимо все, щоб їх знову бачити, — ця єдина для нас жінка, як ми чудово розуміємо, була б інша, якби ми не їздили до міста, де ми з нею спіткалися, якби гуляли в інших дільницях, якби відвідували інші салони. Ми вважаємо її за єдину, тоді як вона незчисленна. А проте вона стоїть перед нашими закоханими очима увиразнена, незнищенна, протягом тривалого часу її годі заступити іншою. А все тому, що ця жінка, вдавшись до ворожби, розбурхала в нас тисячу відрухів ніжности, які досі дрімали в нас у зародковому стані, а тепер завдяки їй зібралися, з’єдналися воєдино, без жодного люзу між ними; це ми самі, надаючи їй характерних рис, втілили її в плоть коханої істоти. Тому, якщо ми для неї є тільки одним з тисячі чоловіків і, може, навіть останнім з їхнього числа, то вона для нас є істотою єдиною і винятковою метою нашого життя. Звичайно, я добре усвідомлював, що це кохання не було чимось неминучим, і не лише тому, що я міг захопитися панною де Стермар’єю, але, якби й не захопився, то позаяк уже кохав Альбертину, я відкрив, що моє почуття нічим не відрізнялося від почуття інших людей і відчував, що моє кохання ширше, ніж Альбертина, що воно, не знаючи її, накривало її з головою, подібно до того, як прибій накриває благенький хвилеріз. Але, живучи з Альбертиною, я не міг позбутися кайданів, які сам собі й викував; звичка пов’язувати з її особою почуття, яке не мало в ній свого джерела, схиляла мене трактувати це почуття як почуття, пробуджене саме нею, — так само, як за однією філософською школою, завдяки звичайному збігові думок ми схильні надавати двом різним явищам ілюзорної чинности, неминучости причинного зв’язку. Я гадав, що мої товариські стосунки, мої статки убережуть мене від страждання, і, може, досить скоро, бо це буцімто позбавляло мене змоги відчувати, кохати, уявляти; я заздрив бідній сільській дівчині, яка через брак знайомств, навіть телеграфу, може довго мріяти після пережитого горя, якого вона не здатна якось приспати. Тепер я зрозумів, що величезна відстань, як між дукинею Ґермантською і мною, тільки зворотно, може бути моментально зведена нанівець з допомогою судження, думки, для якої високе становище в суспільстві — всього лишень млява, податлива маса. Мої взаємини, мої статки, засоби, якими мене змушували користуватися, моє становище в суспільстві і здобутки цивілізації досягли лише того, що я відсунув термін мого зіткнення врукопаш із незламною волею Альбертини, яка не піддавалася жодному тискові. Звичайно, я міг послати телеграму, зателефонувати Сен-Лу, зв’язатися з турським поштовим бюро, але хіба чекання не було б марним, а результат ніяким? І хіба сільські дівчата, позбавлені суспільних привілеїв і стосунків, або ж люди, незнайомі з новими технічними досягненнями, менше страждають, бо в них скромніші запити, або менше відчуваємо брак того, що ми завше вважали за недоступне і що через те воно здається нам якимсь примарним? Ми дуже пожадаємо ту, яка віддасться нам за хвилю, бо надія випереджає посідання; жаль за чимось розпалює жагу. Відмова панни де Стермар’ї пообідати зі мною на лісовому острові перешкодила мені покохати саме її. Цього могло бути й достатньо для того, аби я її покохав, якби знову вчасно її побачив. Тільки-но я дізнався, що вона не прийде, як виснував собі неправдоподібну гіпотезу, якай справдилася, що, може, хтось ревнує її, не дозволяє зустрічатися з іншими, і я ніколи її не побачу, — мені це так боліло, що я ладен був віддати все за зустріч із нею. То була одна з найбільших душевних мук у моєму житті, і тільки приїзд Робера де Сен-Лу приніс мені полегкість. Отож, починаючи від певного віку, всі наші захоплення, наші коханки — це посестри нашої туги; наша минувшина та її загоєні рубці на нашому тілі визначають нашу прийдешність. Зокрема це стосується Альбертини: вже з самої історії мого почуття до неї, тобто до неї та її подруг, було видно, що, навіть незважаючи на ролі цих останніх, моє кохання не було таким уже й неминучим. Адже це було не таке кохання, як до Жільберти, а щось виникле внаслідок поділу його між кількома дівчатами.