Цілком можливо, що я любив її приятельок через неї, а ще й тому, що вони здавалися мені чимось схожими на неї. У кожному разі довший час я міг вагатися між ними, мій вибір падав то на ту, то на ту, і якщо я волів одну, досить було, щоб інша спізнювалася на побачення, відмовлялася від зустрічей, як я вже відчував, що в мені зароджується до неї почуття. У Бальбеку часто траплялося під час чекання на побачення з Андре, коли це було побаченням перед тим, як Альбертина мене підводила, душа в мене терпла, я думав, що вже ніколи її не побачу, і тільки її я кохав. А коли приходила Андре, я казав їй не лукавлячи (як сказав у Парижі, довідавшись про знайомство Альбертини з мадемуазель Вентейль) те, що вона могла сприйняти як вигадане, нещире освідчення і що я справді сказав би їй тими самими словами, якби напередодні був щасливий з Альбертиною: «Ах, якби ви прийшли раніше! А тепер я покохав іншу!» Замінюючи Андре Альбертину в той момент, коли я дізнався про її знайомство з мадемуазель Вентейль, я обдарував почуттям по черзі кожну з них двох, але ж я наразі кохав тільки одну. Проте раніше бувало і так, що я майже сварився з обома. Та, яка зробить перший крок, поверне мені спокій, казав я собі, а якщо вона не перестане гніватися, я покохаю другу, що зрештою не значить, що я кінець кінцем не зв’яжуся з першою, бо вона мене втішить, хоча і не дуже, потому як мене скривдила друга, а другу я ніколи не забуду, якщо вона не вернеться. А іноді, коли я був переконаний, що принаймні одна з них повернеться, то якийсь час жодна з них не з’являлася. Моя туга тоді подвоювалась, і подвоювалося кохання. Я давав собі слово розлюбити ту, яка врешті з’явиться, але наразі страждав через обох. Це доля певного віку, який може настати дуже рано. Любов пробуджується в нас не стільки до якоїсь істоти, скільки внаслідок розриву з цією істотою, чия душа, коли її постать розпливається, перестає існувати, зате наш вибір, такий свіжий і незбагненний, залишає нам тільки одне — сказати, аби покласти край нашій муці, такі слова: «До вас можна?» Моя розлука з Альбертиною того дня, коли Франсуаза сказала мені: «Панна Альбертина поїхала», була нібито прообразом стількох інших розлук. Адже дуже часто, аби з’ясувати, що ми закохані, ба більше, аби ми закохалися, треба, щоб прийшов день розлуки.