Я дуже страждав у Бальбеку, коли Альбертина сказала мені про своє приятелювання з мадемуазель Вентейль. Але там Альбертина була поряд, вона завжди уміла мене втішити. Потім, надто вже зацікавившись її зальотами, я довів її до того, що вона втекла з мого дому, і коли Франсуаза принесла мені звістку, що її нема, і я зостався сам, то страждав ще більше. Але принаймні та Альбертина, яку я колись кохав, залишалася в моєму серці. Тепер на її місці, аби покарати мене за ще більшу цікавість, якої смерть, попри мої сподівання, не заспокоїла, я бачив іншу дівчину, яка плела круг себе клубок брехні й ошуканства, і тоді як її попередниця так лагідно мені присягалася, що їй чужі такі жарти, вона, захмеліла від здобутої волі, поїхала, аби зануритися в них із головою і, сходячись удосвіта на березі Луари з пралею, кусала її і скрикувала: «Ах, я від тебе на сьомому небі!» Це була інша Альбертина, інша не лише в тому значенні, якого ми надаємо слову «інша», коли мовиться про інших. Якщо інші люди виявляються несхожими на тих, як ми собі їх уявляли, то це не надто зачіпає нас, а що маятник інтуїції не може відхилятися зовні від нас далі, ніж він відхиляється усередині нас, помічені відмінності зостаються лише на поверхні нас самих. Раніше, коли я чув, що якась жінка любить жінок, мені вона не здавалася через це якоюсь особливою істотою. Але коли в гру вступає кохана жінка, то, щоб убити біль, викликаний таким відкриттям, ми хочемо дізнатися не лише те, що вона робила, а й те, що вона тоді відчувала, яке в неї склалося про це уявлення; і, посуваючись у такий спосіб далі, ми через глибину душевної муки добуваємося до таємниці, до суті. Я страждав від цікавости, з якою взаємодіяли всі сили мого інтелекту і підсвідомости, страждав аж до глибин моєї істоти, до глибини мого організму, до глибини моєї душі куди дужче, ніж міг мене мучити страх перед утратою життя; тепер усе, що я дізнався про Альбертину, я переживав у глибинах її особистости. І ця мука, так глибоко загнана в мене, ця реальність Альбертининих збо-чених нахилів стали мені згодом у великій пригоді. Як і лихо, учинене мною бабусі, біль, завданий мені Альбертиною, став останньою злукою між нею і мною, пережив навіть спогад про неї, адже, нагромаджуючи енергію, як кожний фізичний процес, страждання обходиться без уроків пам’яти; людині, яка забула про чудові місячні ночі, проведені в лісі, все ще доля-гає ревматизм, набутий саме тоді.
Ті нахили, в яких вона не хотіла зізнатися, хоча їх мала, ті нахили, які я відкрив не шляхом холодного розумування, а в палючому болю, якого я зазнав, читаючи слова: «Ах, від тебе я на сьомому небі!», болю, що надавав їм якісну відмінність, ці нахили завершували образ Альбертини не тільки так, як завершує рака-самітника нова скойка, яку він тягне за собою, а радше як сіль, яка взаємодіє з іншою сіллю і змінює її барву, і навіть, випадаючи в осад, її природу. Коли праля казала своїм колежанкам: «Уявіть собі, ніколи б у це не повірила — панянка, а теж така», ці слова означали для мене не тільки збочення, досі моїм очам невидиме, яке ці дівчата пов’язували з Аль-бертиною, а й відкриття, що це була особа, зрештою, подібна до них, особа, що говорила з ними тою самою мовою, і це робило її краянкою інших, ще дужче відчужувало її від мене, було доказом того, що я з нею мав, що носив у серці, було тільки її зникомою частинкою, тоді як усе, виросле до гігантських розмірів як щось більше, ніж індивідуальне пожадання, само по собі вже таємниче й важливе, бо Альбертина ділила його з іншими жінками, було мені завжди невідоме, тому що вона крилася з ним від мене, наче жінка, яка приховує, що вона з ворожої країни, що вона шпигунка, навіть ще більша запроданка, ніж звичайна шпигунка, — та ошукує нас щодо своєї національносте, тоді як моя приятелька затаїла свою найглибшу сутність, те, що вона належить не до всієї людськосте, а до якоїсь особливої раси, яка затесалася між людством, переховується в ньому, а проте ніколи з ним не зіллється. Колись я бачив дві Ельстірові картини, що зображували оголених жінок серед заростів. На одному полотні дівчина піднімає ногу, як, мабуть, підіймала ногу Альбертина, жартуючи з прачкою. На другій дівчина штурхає до води іншу дівчину — та весело опирається, ледь звівши ногу і ступнею легко черкаючи блакитну воду. Мені пригадалося, як її підняте стегно творило з кутом зігнутого коліна такий самий вигин, як у Альбертини, коли вона лежала у моєму ліжкові. Мені не раз хотілося сказати їй/що вона нагадувала мені ті Ельстірові образи. Але я утримувався, не бажаючи привертати її думки до голого жіночого тіла. Тепер я бачив Альбертину біля прачки і її колежанок, вони відтворювали групу, яку я так любив, коли сидів серед Альбертининих приятельок у Бальбеку. Якби я кохався тільки в красі, я б визнав, що Альбертина відтворювала групу, в тисячу разів прекраснішу тепер, коли вони є статуями оголених богинь, подібних до тих, яких великі скульптори розсипали по Версалю, у гаях і басейнах, де вода їх миє і лощить своїм пестливим хлюпотом. Тепер, вкупі з пралею, Альбертина видавалася мені куди більше дівчиною на морському березі, ніж у Бальбеку: показуючи свої мармурові жіночі форми в гущавині кущів і трави, вона поринала у воду, як барельєф із морськими мотивами. Коли я уявляв її на моєму ліжку, мені здавалося, ніби я бачу її зігнуте стегно, я бачив її, то була шия лебедя, що шукала уст іншої дівчини. Потім стегно зникало, і я бачив тільки зухвалу шию лебедя, ніби ту, що у трепетному шкіці картини шукає рота Леди, яка вся тремтить у щиро жіночих розкошах, бо то тільки лебідь, і їй здається, що вона ще самотніша, так само як під час розмови по телефону ми відкриваємо модуляцію голосу, непомітну для нас доти, доки не відділяємо його від обличчя, в якому об’єктивізується його вираз. У цьому етюді насолода, замість ринути до жінки, яка збуджує її і якої немає, замінена безвладним лебедем, зосереджується в жінці, яка її відчуває. Іноді зв’язок між моїм серцем і пам’яттю уривався. Те, що Альбертина виробляла з прачкою, я сприймав як скорочення майже алгебричні, і вони нічого мені не говорили. Але сто разів на годину урваний струм відновлювався, і моє серце безжально горіло в пекельному вогні, коли я бачив, як Альбертина, оживлена моїми ревнощами, справді жива, мліла від пестощів прачки і примовляла: «Ах, від тебе я на сьомому небі!» У такі хвилини вона оживала, і тоді мені не досить було знати про її гріх, я хотів, щоб вона знала, що я знаю. Отож оскільки в такі хвилини я з жалем думав, що вже ніколи не побачу її, той жаль носив на собі відбиток моїх ревнощів, і, не маючи нічого спільного з нестямною тугою, яку я відчував, кохаючи її, я оплакував лише незмогу сказати їй: «Ти думала, що я ніколи не дізнаюся, що ти робила після втечі від мене, а я знаю все. На березі Луари ти казала пралі: «Ах, від тебе я на сьомому небі!» Я бачив слід від укусу. Звичайно, я умовляв себе: «Навіщо я мордуюся? Та, що жирувала з прачкою, нині уже тлін, вона була не з тих людей, які залишають по собі пам’ять. Вона не думає, що мені все відомо. Але вона й не припускає, що я нічого не знаю, бо взагалі не думає і не гадає». Але такі міркування не впливали на мій розум настільки переконливо, як видіння зажитих нею розкошів, яке переносило мене до тієї хвилини, коли вона їх переживала. Для нас існує лише те, що ми відчуваємо, і це почуття проектуємо на минувшину і на майбуття, не дозволяючи собі топтатися перед фіктивним бар’єром смерти. Якщо мій жаль за нею улягав у такі хвилини впливові моїх ревнощів і прибирав такої особливої форми, то цей вплив не міг не викликати думок про окультизм, про безсмертя, які були не чим іншим, як силкуванням доскочити того, чого я прагнув. Якби я міг викликати її під час того спіритичного сеансу, що