Берґотт уважав за річ можливу, або спіткати її в позасвітті, у що вірив абат X***, то я хотів би тільки сказати їй: «Я знаю про прачку. Ти сказала їй: «Ах, від тебе я на сьомому небі!» Я бачив слід від укусу». Здихатися цього образу пралі, — правда лише тоді, як він помаячив перед моїми очима, — допоміг мені сам цей образ, бо ми визнаємо лише те, що нове, що нагло викликає у світі наших чуттів різку зміну тональности, що не поступилося ще місцем блідим факсиміле звички. Але єдиним способом існування Альбертини в мені було розщеплення її на безліч частин, на безліч Альбертин. Знов поверталися ті хвилі, коли вона була тільки добра або розумна чи поважна, коли над усе ставила спорт. І чи не було це розщеплення цілком слушним, якщо воно мене заспокоювало? Бо якщо воно не мало в собі нічого реального, якщо воно залежало від чергових форм окремих годин, в які вона раніше мені показувалася — при цьому форма моєї пам’яти так від них залежала, як контури образів, проектованих на стіну моїм чорнокниж-ким ліхтарем від кшталту кольорових скелець, — то чи не передавало це розщеплення по-своєму правди, правди об’єктивної, за якою ніхто з нас не є істотою цілісною, а містить у собі шерег осіб різної моральної вартости, і що існування Альбертини зі збоченими нахилами аж ніяк не виключає, що існують також інші Альбертини — та, що любила побалакати зі мною у своїм покої про Сен-Сімона; або та, що того вечора, коли я сказав їй про необхідність розлуки, відповіла журно: «Піанола, кімната... Невже я ніколи більше цього не побачу?»; та, що, узрівши, як моя брехня зрештою розхвилювала мене, заволала з таким щирим співчуттям: «О ні! Я не хочу завдавати вам прикрощів. Отож вирішено — я не намагатимусь бачитися з вами!» Тоді я вже не був сам; я відчув, як упала стіна між нами. Відтоді, як ця люба Альбертина вернулася, я віднайшов єдину людину, яка могла винагороджувати мене за все, чого я натерпівся від Альбертини. Звісно, мені все ще кортіло побалакати з нею про прачку, але не як жорстокий тріумфатор і злісний виказувач, що йому все відомо. І тримаючись так, як я вчинив би, якби вона жила, я спитав би її лагідно, чи правдива ця історія з пралею. Вона б присяглася, що це неправда, що Еме обмовив її: аби я не подумав, що він не відробив грошей, які я_йому дав, волів не вертатися без здобичі і підбив пралю на лжесвідчення. Напевне Альбертина так би й не перестала брехати. А проте в припливах і відпливах її суперечливих зізнань я відчував певний поступ, який був моєю заслугою. Я не міг би навіть поклястися, що на початку вона не зробила мені якихось зізнань (правда, може, мимовільних, у словах, до яких не дуже дослухаєшся) — я просто не пригадую. Поза тим вона мала дивну манеру висловлюватися, вкладаючи в одне й те саме слово різний зміст. А потім відчуваючи, як я ревную, вона з жахом відмагалася від усього, в чому спершу так легко зізнавалася. А зрештою, Альбертині не треба було про це казати. Аби переконати її, що я вірю в її невинність, досить було її поцілувати; тепер же це було неможливо, коли упала стіна між нами, недотикальна, але відпорна, яка постає між розсвареними коханцями і не пропускає поцілунків. Так, вона могла б уже нічого мені не говорити. Хай би вона чинила, як заманеться, сердешна дівчинка, адже понад те, що нас ділило, інші почуття поєднувало нас. Якщо все було саме так і моя приятелька крилася від мене зі своїми уподобаннями, то лише щоб не засмучувати мене. Моя душа сповнилася б ніжністю, якби я почув це з уст тієї Альбертини. Зрештою, чи знав я іншу Альбертину? Бути добрим до іншої людини і кохати її — це те, на чому так легко спіткнутися. Ми любимо усміх, погляд, плечі. Цього досить, і потім, у довгі години надії чи розпуки ми творимо цілу особу, творимо її характер. А коли згодом спілкуємося з нашою коханою, ми вже нездатні, навіть перед лицем найжахливішої дійсности, позбавити її цього характеру, цієї натури люблячої нас жінки, як не можемо на старість позбавити її цього погляду, цих плечей, того, що, як ми знаємо, мала вона замолоду. Я знов викликав у пам’яті гожий погляд тієї Альбертини, добрий і спочутливий, її повні щічки, її шию з ядренистою шкірою. Я бачив образ мертвої, та як ця мертва жила, я міг легко зробити те, що напевно зробив би, якби вона, жива, була зі мною (і що я зробив би, якби ми мали спіткатися в тогосвітті) — я пробачив їй.