Хвилі, які я пережив з тією Альбертиною, були для мене такі дорогі, що я боявся втратити бодай одну. Так як іноді рятують окрушини процвиндреного маєтку, я теж знаходив дрібнички, які здавалися мені втраченими назавше: якось зав’язуючи шалик ззаду, а не спереду, я згадав прогулянку, якої ніколи не згадував; Альбертина, поцілувавши мене, зав’язала мені шалик ззаду, щоб захистити моє горло від холоду. Ця звичайна прогулянка, оживлена у моїй пам’яті завдяки такому простому жестові, справила мені ту саму втіху, яку справляють повернуті нам старою служницею предмети домашнього вжитку, що належали близькій нам особі і для нас такі дорогі; моя туга здобула тепер нову поживу, і то тим більшу, що я про цей шалик і думати забув.
Тепер Альбертина, відпущена знову, полинула у свій політ; її супроводжували чоловіки, жінки. Вона жила в мені. Я усвідомлював, що це тривале кохання до Альбертини було на-чеітінню почуття, яке я до неї живив, що воно відтворювало окремі його частини й підлягало тим самим законам, що й реальне почуття, яке було посмертним відбиттям. Я відчував, що якби я чимось перебивав свої думки про Альбертину, і перебивок цих було немало, я б її розкохав; моя приятелька мені збайдужіла б, як збайдужіла бабуся. Надто довгий проміжок часу без думок про неї порушив би тяглість спогаду — цю основу життя, хоча трохи згодом ця тяглість може і відновитися. Чи ж не так само було з моїм коханням до Альбертини за її життя? Це кохання могло відродитися по упливі довгого часу, коли я вже давно і не згадував би про неї. Мої спогади підлягали тим самим законам, я не переносив довгих перерв, бо моя пам’ять, подібно до північного сяйва, відбивала після Альбер-тининої смерти почуття, яке я до неї живив тоді, і було нібито тінню мого кохання.