Я пробував читати газети. Читання часописів було для мене морокою та ще й небезпечною морокою. Адже з кожної нашої думки, ніби на розпутті серед лісу, виходить стільки шляхів, що в ту хвилю, коли найменше того чекаєш, опиняєшся перед новим спогадом. Назва мелодії Форе «Таємниця» привів мене до «Таємниці короля» дука де Бройля, ім’я Бройля до імени Шомон. Але слова «Велика П’ятниця» нагадували мені про Голгофу, Голгофа — про походження цього слова, здається, від латинського СаЬия тою, від Шомона. Хай би якою дорогою я діставався до Шомона, однак зазнавав такого страшного струсу, що від цієї миті більше думав, як уберегтися від страждання, ніж шукати в ньому спогаду. Через кілька секунд після удару свідомість, рухаючись, ніби відлуння грому, з меншою швидкістю, підказала його причину. Шомон нагадав мені про Бют-Шомон, де, за твердженням пані Бонтан, Андре часто гуляла з Альбертиною, хоча Альбертина запевняла, що не була там ні разу. Починаючи від певного віку, наші спогади так переплітаються між собою, що річ, про яку ми думаємо, або книжка, яку читаємо, не мають уже жодного значення. У все ми вкладаємо частку самих себе, все плідне, все небезпечне, у рекламі мила ми можемо зробити такі цінні відкриття, як у Паскалевих «Думках».
Запевне історія з Бют-Шомон, яка свого часу здавалася мені дріб’язковою, була як доказ оскарження проти Альберти-ни не такий вагомий, не такий вирішальний, як історія з душовою і пралею. Але насамперед спогад, який постає перед нами мимоволі, знаходять у нас могутню силу уяви, тобто тоді, коли ми здатні страждати, бо ця сила була нами вже частково витрачена на те, щоб свідомо викликати якийсь спогад. Окрім того, ці дві жінки (лазниця і праля) завше жили, хоча й затемнені, в моїй пам’яті, ніби меблі у півсутіні коридору, яких нам не видно і які ми якось обходимо. Я встиг до них призвичаїтися. А ось про Бют-Шомон я давно вже не згадував, як про Альбертинин погляд у дзеркало бапьбецького казино, ні про таємниче запізнення, 'коли я так довго чекав її після вечора у Ґермантів. Усі ті епізоди її життя залишилися поза моїм серцем, а мені хотілося їх пізнати і ввібрати, хотілося прилучити до нього, аби там зійшлися приємніші спогади про іншу Альбертину, внутрішню і справді тільки мою. Коли я піднімав важку заслону звички (звички тупої, яка все життя приховує від нас цілий світ і серед глупої ночі, не змінюючи етикеток, підсовує нам замість найгостріших і найнебезпечніших трутизн життя щось вижевлене і прісне), вони верталися до мене, як першого дня, приносячи свіжу, пікантну новину щойно розпочатого сезону, зміну в розкладі наших щоденних занять, які і в утіхах, коли ми сідаємо до екіпажа першого погідного весняного дня або покидаємо дім до схід сонця, і змушували відчувати у найпростіших наших діях ясну екзальтацію, надаючи цій великій хвилині вартості більшої, ніж усім разом узятим попереднім дням нашого життя. Минулі дні поволі заша-ровують ті, яким передували, проте самі теж по черзі зникають за своїми наступниками. Але кожен такий день зостається в нас, як у величезній книгозбірні, де зберігаються примірники старовинних книжок, про які ніхто не запитує. Іноді один із них випливає з прозорих глибин доби на поверхню, розго-щується в нас розлого, і тоді в одну мить імена знову набувають свого колишнього значення, люди — свого давнього обличчя, а ми відзискуємо нашу давню душу, і перед нами постають з не гострим, терпенним болем, бо біль скоро минеться, покинуті нерозв’язними проблеми, над якими ми колись сушили собі голову. Наше я складається з поступово нашарованих душевних станів. Проте це нашарування не вічне, як стратифікація гірського пасма. Постійне зрушення земної кори одслонює на поверхні давні шари. Я знову бачу себе після вечора у принцеси Ґермантської в чеканні на Альбертинине повернення. Що вона робила вночі? Чи зрадила мене? З ким? Викриття Єме, навіть якби я їм пойняв віри, не зменшили б моєї дражливої, болісної цікавости цих питань, ніби в кожній новій Альбертині, в кожному новому спогаді чаїлася особлива проблема ревнощів, до якої розв’язання інших не надавалося.