Мені хотілося довідатися не тільки те, з якою жінкою вона зночувала ніч, а й яку це їй дало втіху, що в ній тоді відбувалося. Франсуаза у Бальбеку ходила не раз по неї, розповідала, що та часто вихилялася у вікно, стурбовано і пильно вдивлялася, ніби когось чекаючи. Припустімо, я знав би, що вона чекала Андре. Але в якому настрої вона її чекала схованому за стурбованим, пильним поглядом? Що значило для Альберти-ни це захоплення? Яке місце займало воно в її думках? Пам’ятаю власне хвилювання щоразу, коли помічав дівчину, яка мені подобалася (бувало, зрештою, я зовсім її не бачив, а тільки чув розмови про неї*), пам’ятаю, як намагався виглядати гарним, як козирився, як вкривався циганським потом, — щоб замучити себе, досить було уявити це саме розкішне хвилювання в Альбертини, ніби від приладу, про винахід якого мріяла моя тітка Леонія, коли лікар скептично поставився до її хворощів: такий прилад завдавав би лікарям на науку всіх тих страждань, яких зазнають пацієнти. Я вже починав катуватися, коли казав собі, що проти цих захоплень поважні розмови зі мною про Стендаля та Віктора Гюґо нудили Альбертину, і коли я зрозумів, що її серце горнулося до інших, віддалялося від мене і знаходило щастя деінде. Але сам факт, що це пожадання було для неї важливим і не дуже доступним, не пояснював мені, чим він був якісно і, головне, як вона називала сама собі. У фізичних стражданнях ми, принаймні, не маємо змоги обирати собі біль. Нам його встановлює і накидає сама хвороба. Зате в ревнощах нам випадає випробувати різні відміни і розміри страждань, перш ніж зупинитися на тому, яке, на нашу думку, найбільше нам підходить. І що може бути дошкульніше в такій муці, ніж відчувати, що кохана людина зазнає розкошів з особами протилежної нам статі, даючи їй такі відчуття, яких ми дати не можемо, чи які, принаймні, своєю конфігурацією, змістом і характером становлять щось таке, що на нас зовсім не скидається! Ох, чому ж Альбертина не покохала Робера де Сен-Лу! Може, я б не так катувався.
Індивідуальна вражливість кожної людини нам, звичайно, невідома, але зазвичай ми не усвідомлюємо цього, бо нам це байдуже. ,Щодо Альбертини, то все моє нещастя чи щастя залежало від того, яка була її вражливість; я здавав собі справу, що я цього не знаю, і те, що я цього не знав, уже мені боліло. Проте мені ввижалося, що я бачу, а пізніше, що чую незнані мені прагнення, розкоші, яких вона зазнавала. Мені примарилось, що я побачив їх, коли одного дня, через якийсь час по її смерті, до мене прийшла Андре. Вперше вона видалася мені гарною; я сказав собі, що Альбертині напевно подобалося її кучеряве волосся, її темні підведені очі; в цьому всьому ма-теріялізувалося для мене те, що сповнювало любовні марення моєї приятельки, що ввижалося їй того дня, коли вона так раптово вирішила виїхати з Бальбека. Як на чорну, загадкову квітку, принесену мені від померлої з могили, де сам би я її не знайшов, дивився на несподівану ексгумацію безцінної реліквії і бачив перед собою втілену в Андре Альбертинену Жагу, так само як Венера була Юпітеровою Жагою. Андре говорила про Альбертину з жалем, але я одразу відчув, що ця втрата її не гнітила. Втративши її з волі вищої сили, вона швидко змирилася з остаточною розлукою, якої я не посмів би домагатися, якби Альбертина була жива, так я боявся з боку Андре відмови. Це розстання вона перенесла нібито спокійно, проте воно сталося тоді, коли я вже не міг цим скористатися. Андре віддала мені Альбертину, але позбавлену для мене не тільки життя, а й частково і своєї минулої реальности, з чого я виснував, що Альбертина не була необхідною, єдиною для Андре, бо Андре могла заступити її іншими.