— так само свого часу вабили мене Жільберта і дукиня Ґер-мантська. Навіть якщо я не міг від них нічого довідатися, я цікавився жінками її кола або середовища, де вона любила бувати, словом, жінками, наділеними для мене тією принадою, що нагадували її або сподобалися б їй. Нагадуючи мені чи то Альбертину, чи то тип жінки, до якого вона, безперечно, мала особливе уподобання, я переживав болісні почуття — ревність або жаль, які згодом, коли до мене вернувся спокій, змінилися цікавістю, не позбавленою втіхи. І серед цих останніх я звертав увагу насамперед на дівчат із простолюду, бо їхнє життя дуже різнилося від життя, яке знав я. Тільки по-думки ми можемо щось посідати, отож не володіє картиною той, хто повісив її у своїй їдальні, не розуміючи її, як не присвоїв він собі нічого з того краю, де мешкає, але не бачить його. А проте я піддавався ілюзії, що я володію Бальбеком, коли Альбертина одвідувала мене в Парижі і я обіймав її; тепер я вступав у контакт, зрештою поверховий і короткочасний, з її життям, з атмосферою ательє, з розмовами за прилавком, з душею чиншових халуп, де я цілував якусь робітницю. Андре та інші жінки, всі вони у зв’язку з Альбертиною, — подібно до того як раніше Альбертина існувала для мене у зв’язку з Бальбеком, — були для мене сурогатами втіх, взаємозамінними в низхідному порядку; завдяки їм ми можемо обходитися без чогось, що вже нам недоступне, як от подорож до Бальбека, Альбертинине кохання, радощі (як похід до Дувра, щоб побачити Тиціана, який там висів давно, і знайти в цьому потіху, бо ми не можемо вибратися до Венеції), які, різнячись непомітними для ока відтінками, утворюють в нашому житті ніби шерег концентричних сфер, суміжних, гармонійних і за-никливих довкола первісної насолоди, яка задала тон, вилучала те, що з нею не поєднується, все вкрила одною барвою (як це сталося зі мною під час захоплення дукинею Ґермантською і Жільбертою). Андре та інші жінки були для моєї, — мабуть уже незбутньої, — туги за Альбертиною тим, чим одного вечора, коли я знав її тільки в лице, уявлялася мені зерниста і холодна сонячність виноґрона.
Пов'язані зі спогадом про моє кохання певні фізичні і соціальні особливості Апьбертини, всупереч яким я її кохав, спрямовували мене нині в бік жінок, раніше зовсім мені байдужих — дрібноміщанських брюнеток. У мені частково почала відроджуватися та всесила жага, якої моя любов до Альбер-тини не могла втамувати, величезна хіть узнати життя, яку я відчував колись на бальбецьких шляхах, на паризьких вулицях, жага, яка завдала мені стільки муки, коли, гадаючи, що вона живе і в Альбертининому серці, я намагався приборкати їй крила. Тепер, коли я міг зважати на її жагу, коли моя забаганка миттю будила думку про її забаганку, коли ці два великі жадання зливалися, мені хотілося, щоб ми віддавалися йому разом. Я казав собі: «Ця дівчина їй би сподобалася», але в ту ж мить, згадавши про неї та про її смерть, я хилився від смутку, не в змозі йти далі за своїм пожаданням. Як колись Ме-зеґлізька і Ґермантська сторони зродили в мені любов до села і я вже не міг захоплюватися красотами без старезної церкви, волошок і жовтцю, так моє кохання до Апьбертини, пам'ятаючи про розкішну минувшину, змушувало мене шукати тільки один тип жінки; я знову, як перед початком цього кохання, відчував потребу в постатях, схожих на неї, щоб обмінюватися зі своїм спогадом, поступово витісняти його. Тепер мені було б важко бути в товаристві ясноволосої гордої дукині, бо вона не збудила б у мені жодного хвилювання, яке мало джерело в Альбертині, в моєму жаданні її, в моїй давній ревності до її почуття, в болю від її загибелі. Адже наші учування сильні в нас лише тоді, коли визволяють у нас ще й щось інше — почуття, яке не знаходить задоволення в розкошах, але яке підпрягається до пожадання, посилює його, змушує чіплятися за насолоду. А що Альбертинині почуття до жінок перестали мене гризти, ці жінки випливали з моєї минувшини, надавали їй характеру реальнішого, подібно як колись гострий жовтець, ґлід набували від комбрейських спогадів більшої реальности, ніж нові квіти. Навіть про Андре я вже не думав з серцем: «Альбертина її кохала», а навпаки, аби пояснити собі своє бажання, мовив розчулено: «Адже Альбертина її кохала!» Я розумів тепер удівців, про яких люди кажуть, що вони потішені, тоді як вони все ще невтішні, чому дають доказ, одружуючись зі шваґерками.