Я сподівався лише на те, що Альбертина поїхала до Турені, до своєї тітки, — там вона під оком, їй не дадуть вибрикувати, поки я її не заберу. Найбільше я боявся, що Альбертина зостанеться в Парижі, поїде до Амстердама або до Монжувена, тобто що вона втекла, аби зовсім пуститися берега. Насправді кажучи собі: Париж, Амстердам, Монжувен, тобто перераховуючи різні міста, я думав про такі місцевості, куди вона, най-певніш, могла б податися; коли ж консьєржка сказала, що Альбертина поїхала до Турені, в тому напрямку, який я вважав за найбажаніший, він здався мені найстрашнішим, бо це була реальна місцевість, і тут уперше, мордований певністю теперішнього і непевністю майбутнього, я уявив собі, як Альбертина, самохіть, розпочинає життя, окреме від мого, може, недовго, може, назавше, і реалізує в ньому те незнане й тривожне для мене, попри те, що я міг досхочу посідати, пестити те, що було тільки зовнішністю — її ніжне обличчя, непроникне, впіймане. Це невідоме й було сутністю мого кохання.
Перед Альбертининими дверима я спіткав бідолашну дівчинку, яка дивилася на мене широко розплющеними очима; вона була така мила, що я запитав, чи не хоче вона піти до мене — так я поманив би собаку, яка віддано дивилась би на мене. Дівчинка зраділа. Дома я гойдав її на колінах, але скоро її присутність, нагадуючи про Альбертинин від’їзд, стала для мене нестерпною. Я тицьнув їй п’ятифранковик і попросив піти. Але трохи згодом думка, що тут житиме інша дівчинка, що я не залишуся самотнім, без невинного товариства, стала єдиним моїм маренням, і саме це марення допомогло мені пережити розлуку з Альбертиною. Сама Альбертина жила у мені своїм іменем, і це ім’я, за винятком рідких перепочинків уві сні, не зникало з моєї свідомосте. Тільки-но я згадував її ім’я, як починав повторювати його безперестанку, і моє базікання ставало таке монотонне, таке одноманітне, ніби я перекинувся птахом, птахом із байки, і все кричав ім’я тієї, яку кохав людиною. Ми повторюємо ім’я, а що робимо це мовчки, то можна сказати, що ми записуємо його в собі, ніби воно залишає свій слід у нашому мозку, ніби мозок, зрештою, перетворюється на стіну, яку хтось для забави всю змережив іменем нашої коханої. Ми переписуємо його повсякчас у наших думках, поки ми щасливі, а ще частіше, коли нещасливі. І відчуваємо постійну потребу повторювати, аж до знемоги, це ім’я, яке не промовляє нам більше за те, аніж нам уже відомо. Про тілесні розкоші я тоді навіть не думав; з моєї уяви вже зник образ Альбертини через переворот у моїй душі, я не помічав її тіла і якби хотів виокремити ідею, — бо завше щось подібне до неї існує, — пов’язану з моєю мукою, то це були б — упе-ремінку — роздуми про те, що вона збиралася зробити від’їжджаючи — вернутися чи не вернутися — і як можна схилити її до повернення. Може, є якась символіка і зерно істини в тому нікчемному місці, яке посідає в нашому хвилюванні сама жінка. Навіть її особа не так важить; все зводиться до емоційного процесу, прикрощів, пережитих нами колись за різних обставин через неї і під впливом звичок, пов’язаних із нею. А найкраще доводить це (ще переконливіше, ніж нудьга, яка діймає нас, коли ми щасливі) факт, що бачити чи не бачити цю особу, відчувати шану чи непошану з її боку, володіти нею чи не володіти, — усе це здасться нам геть-то байдужим; нам не доведеться розв’язувати цю проблему (відтепер таку нікчемну, що вона зовсім нас не обходитиме), ми забудемо про почуття і переживання, пов’язані з цією особою, бо емоційний процес може розвинутися знову, але перенесений на когось іншого. Раніше, коли ми кохали її, ми вірили, що наше щастя залежить від неї, а воно залежало лише від приборкання нашої тривоги. Отже, наша підсвідомість була проникливіша, ніж ми самі, коли так дрібнила постать коханої, може, ми про неї навіть забували, погано її знали і бачили пересічною, і це під час тієї страшної драми, коли від того, чи ми зустрінемося врешті з нею, чи дочекаємося її, залежало навіть наше життя. Крихітні розміри постаті цієї жінки — це логічний і доконечний спосіб розвитку кохання, прозора алегорія суб’єктивної натури цієї любови.