Якщо нове збайдужіння неможливе без подолання назад путі, що привела нас до нашого кохання, проте маршрут, напрямок не конче мусить бути той самий. Спільне у них те, що це не прямі дороги, бо забуття і кохання розвиваються нерівномірно і можуть йти різними шляхами. Той, що я обрав для повернення, мав уже неподалік від кінцевої станції чотири перегони. Вони пам’ятні мені, мабуть, тому, що я помітив те, що не охоплювала моя любов до Альбертини або як і охоплювала, то лише те, що було в нашій душі ще до великого кохання і що асоціюється з ним, чи то живлячи його, чи то долаючи, чи то творячи із ним, для нашого аналітичного розуму контраст, або являючи і його образ.
Перший із цих перегонів почався з приходом зими, погідної неділі Всіх Святих, коли я вийшов з дому. Простуючи до Булонського Лісу, я з журою згадував, як Альбертина прийшла з Трокадеро зустрітися зі мною; отже, то був той самий день, тільки без неї. Я згадував про це зі смутком, а проте не без утіхи, оскільки повторення в мінорному, елегійному тоні мотиву, який звучав у мені в той день, навіть мовчання Франсуази й Альбертинине запізнення, не чаїло нічого прикрого, а тільки перекреслювало реальний зміст спогаду. Через це день мав у собі щось болісне й водночас здавався кращим, ніж звичайні, нічим не прикметні дні, бо те, чого йому бракувало, що було з нього вилучене, залишалося в ньому, наче відбиток. У Лісі я мугикав мотивчики з Вентейлевої сонати. Мені вже не дуже боліла думка, що їх безліч разів награвала Альбертина, бо всі мої спогади про неї вступили в другу хемічну реакцію і викликали вже не щем серця, а лише ніжність. Щоправда, іноді, в місцях, які вона грала найчастіше і звичайно урізноманітнювала заувагами, чарівними для мене, здатними викликати всілякі ремінісценції, я зітхав: «Безталанночка!» — але без скорботи, збагачуючи лише мелодію чимось новим, якоюсь цікавою історичною деталлю, як от Ван-Дейків портрет Карла І, прегарний сам собою, завдяки тому, що потрапив до національної ґалереї заходами пані дю Баррі, налаштованої будь-що догодити королю. Коли коротка фраза, перш ніж ізникнути назавше, злинула на мить, а потім розсипалася на друзки, вона не була для мене, як для Сванна, посланницею зниклої Альбертини. Різний рій думок у мене і в Сванна будила ця коротка фраза. Я надто реагував на її розвій, лейтмотив, на саме «становлення» фрази, що набирала сили під час сонати так, як кохання набирало її протягом мого життя. І тепер, бачучи, як щодня пропадає той чи інший елемент мого кохання, як покликана тихою побудкою перших тактів поволі оживає в туманному спогаді спершу ревність, а потім решта почуттів, у мене виникало враження, що в цій леткій короткій фразі переді мною розпадається у повітрі моя любов.
Коли я брів алеями, поділеними підліском, критими з кожним днем усе тоншою габою, коли я згадував автомобільну прогулянку з Альбертиною і повернення разом додому, я відчував, як вона оповивала все моє життя і витала ще й досі круг мене у непевній млі темного галуззя, де вечорове сонце висвічувало, ніби підвішену в пустці, ажурову горизонталь золотого листя. Часом я здригався, як здригаються ті, в чиїх очах настирлива думка надає будь-якій жінці, здибаній на закруті алеї, подібности, можливих рис тієї, про кого він думає. «Може, це вона!» Ми озираємося, повіз їде далі, назад нема вороття. Мені було мало дивитися на це листя очима пам’яти; листя цікавило, хвилювало мене, як хвилюють суто описові сторінки, бо художник, з щедрости, вводить до опису вигадку, цілий роман, і тепер природа оповита чарами якоїсь меланхолії, солодкої для моєї душі. Мені здавалося, що причина цих чарів у тім, що я завжди кохав Альбертину, тоді як насправді забуття прогресувало в мені далі, її образ не завдавав мені вже болю, тобто він змінився. Даремно ми гадаємо, що розбираємося у своїх почуттях, як думав я, переконаний, що бачу причину своєї меланхолії — ми не вміємо добратися до їхнього глибшого значення. Як у тих хворобах, коли лікар вислуховує скарги пацієнта, аби з їхньою допомогою дійти до причин справжніх, невідомих хворому, так само наші враження, наші думки важливі лише як симптоми. Тільки-но мої ревнощі розвіяли враження зачарування й тихого суму, що переповнювали мене, як я воскреснув душею. І знов, як тоді, коли я перестав бачитися з Жільбертою, у мені заструмувала любов до жінки, вже вільна від якогось зв’язку з будь-якою досі коханою особою, і витала подібно до вивільнених після розпаду частинок, які ширяють у весняному повітрі та прагнуть поєднатися з якоюсь новою істотою. Ніде не росте стільки квітів, навіть коли вони називаються незабудками, як на цвинтарі. Я дивився на дівчат, що прикрашали собою цей погідний день, як дивився раніше з ландо маркізи де Вільпарізіс або з того, яким я їздив такої самої неділі з Альбертиною. Коли я позирав на якусь дівчину, поряд одразу з’являвся цікавий, вкрадливий, завзятий, сповнений невловимих думок погляд, який нишком кинула б на неї Альбертина. Швидкий і синяс-тий, він подвоював своїм таємничим крилом мій погляд і змушував кущі алей трепетати трепетом невідомого. Моя власна жага не потрапила б цього зробити, якби була сама, бо для мене в ній не було нічого незвичного. Іноді читання якоїсь сумної книжки нагло відкидало мене назад, деякі романи, як нетривала тяжка скорбота, руйнують звичку, стикають нас знову з реальним життям — щоправда, лише на кілька годин, наче кошмар, бо сила звички й забуття, з якими вона пов’язана, веселість, викликана безсиллям розуму змагатися з нею і відтворити життєву правду, безмежно переважають майже гіпнотичне наслання гарної книжки, що, як усі наслання, діє зовсім недовго. А зрештою, хіба в Бальбеку мені хотілося познайомитися з Альбертиною не тому, що вдна здавалася мені однією з тих дівчат, які так часто брали мої очі на вулицях, на шляхах, не тому, що вона могла дати якесь уявлення про них? І чи не було природно, що пригасла зоря мого кохання, в якій вони конденсувались, знову розпорошувалася в туманності? В усіх мені бачилася Альбертина: цей образ я носив у собі і де тільки його не віднаходив; а раз навіть, на закруті алеї, одна з дівчат, що сідала до авта, так живо мені її нагадала, мала таку саму фігуру, що в мене майнула думка: чи не Альбертину я бачив, чи не ошукано мене вигадкою про її смерть? Достоту такою я бачив її на закруті алеї, може, в Бальбеку, коли вона сідала до авта, ще сповнена віри в щасливе життя. І цей рух дівчини, що сідала до авта, я не просто вбирав у себе очима, як примарне видиво, що часто виникає під час прогулянки. Цей рух запам’ятався мені надовго, ніби спрямований у минуле тією стороною, яку я щойно йому додав і яка так розкішно, так журно спиралася на моє серце.