і вона мусила здогадатися, що багато хто шепче: «Це Сванно-ва донька». Але вона знала про це так, як, ідучи на бал, знають про те, що існують люди, які з нестатків накладають на себе руки, — тобто знала у спосіб приблизний і туманний, не маючи о*оти переконатися за допомогою безпосереднього враження. Оскільки на відстані все здається нам непоказним, непевним, Жільберта воліла не бути поруч людей, які саме відкривали, що вона з Сваннового дому. Ми завше відчуваємо себе поблизу тих людей, яких ми собі уявляємо, а що можна уявити собі читачів газет, Жільберта воліла, щоб її в газетах називали мадемуазель де Форшвіль. Тільки у своїй особистій кореспонденції вона вдавалася до перехідного методу, підписуючись Ж.С.Форшвіль. Справжнє лицемірство цього підпису полягало не так ув опущенні інших літер батькового імени, як у проведенні тієї самої операції з іменем Жільберти. Отож скорочуючи це невинне ім’я до літери Ж, мадемуазель де Форшвіль начебто підказувала друзям, що й Сваннове ім’я ампутовано тільки ради скорочення. Вона навіть робила особливий притиск на С, виводячи його таким собі довгим хвостиком, що перекреслював Ж, але видно було, що це щось минуще і приречене на забуття, як хвіст, ще довгий у мавпи, але якого вже немає у людини.
А проте в її снобізмі було щось від інтелігентної Сваннової цікавости. Я пам’ятаю, як того самого полудня вона спитала в дукині Ґермантської, чи не знайома вона з маркізом дю Ло, і, почувши, що той хворий і не виходить, спитала, який він з себе, бо вона, — додала Жільберта, зашарівшись, — багато чула про нього. (Маркіз дю Ло був одним з найближчих Сваннових друзів до одруження, і Жільберта, може, його навіть колись бачила, але тоді ще не цікавилася цим товариством.) «Чи схожий він на графа де Бреоте або на принца Аґріґентського?» — спитала вона. «Де там! — заволала дукиня Ґермантська. Вона гостро відчувала провінційні відтінки і шкіцувала замашні, але обарвлені її золотавим, розкотистим голосом портрети під ніжним цвітінням своїх фіялкових очей. — Ніскілечки! Дю Ло
— періґорський шляхтич, урочий, з прекрасними манерами і провінційною нецеремонністю. У Ґермантів, під час візити короля англійського, з яким дю Ло дуже приязнив, після полювання посідали за підвечірок; о цій порі дю Ло мав звичку скидати черевики і надівати сукняні капці. Уявіть собі, що присутність короля Едуарда і всіх цих великих княжат його нітрохи не збентежила. Він спустився до салону в м’яких капцях. Він гадав, що йому, маркізові дю Ло д’Аллеман, нема чого панькатися з королем англійським. Він і цей чарівливий Квазімодо де Бретейль — ось хто найбільше мені подобався. Вони були щирими приятелями... (Вона хотіла сказати «вашого батька», але затнулася.) Ні, у них нічого спільного ні з Ґрі-Ґрі, ні з Бреоте. Дю Ло був справжній періґорський дідич і маґнат. Меме любив цитувати сторінку з Сен-Сімона про котрогось із маркізів д’Аллеман». Я навів перші слова цього портрету: «Маркіз д’Аллеман вибивався серед періґорської шляхти своєю вишуканістю, ученістю, заслуг він мав більше, ніж будь-хто інший, сусіди вважали його за головного арбітра і завжди зверталися до нього, шануючи його чесність, розум, ґречність і, як сільський півень...» — «Так, дю Ло мав щось від цього, — озвалася дукиня Ґермантська. — Він завжди був червоний, як півень». — «Так, я пам’ятаю, при мені наводили цей опис, — сказала Жільберта, промовчавши, що наводив його батько, великий шанувальник Сен-Сімона.
Вона любила побалакати про принца Аґріґентського та про графа де Бреоте ще й з іншої причини. Принц Аґріґентський за своїм родоводом походив з араґонського дому, але його сеньйорія була пуатвенська. А той замок, де він мешкав, був власністю не його родини, а першого мужа його матері і стояв він десь посеред дороги між Мартенвілем і Ґермантами. Жільберта говорила про принца і про графа де Бреоте як про сільських сусідів, які нагадували їй стару провінцію. Точніше, в її словах було трохи брехні, бо тільки в Парижі, за посередництва графині Моле, вона познайомилася з графом де Бреоте, давнім батьковим приятелем. При цьому втіха, з якою вона згадувала околиці Тансонвіля, могла бути щира. Снобізм у деяких людей схожий на ті смачні напої, в які вони додають корисні речовини. Жільберту могла цікавити якась гожа дама, бо та була власниця гарних книжок та картин Натьє, — моя колишня приятелька навряд чи пішла б їх оглядати до Національної бібліотеки або до Лувра, і я думаю, що, попри близьке ще сусідство, Жільберта відчувала б чари Тансонвіля, втілені в особах пані Сазра чи пані Ґупіль, куди слабше, ніж у принці Аґріґентському.
«Сердека Бабал і сердека Ґрі-Ґрі! — мовила дукиня Ґер-мантська. — Вони ще кволіші, ніж дю Ло, боюся, що їм уже рясту не топтати, ні тому, ні тому».