Прочитавши мою статтю, дук Ґермантський сказав мені кілька компліментів, вельми стриманих. Йому не подобалася певна утертість мого стилю, в якому він убачав «загонистість і метафорику в дусі вже застарілої прози Шатобріана». Зате він палко віншував мене з тим, що я «взявся до діла». «Я люблю, коли людина щось робить власноруч. Не зношу людей гулящих. Це завжди або позери або гістерики. Безголове насіння!» Жільберта, навчившись переймати великосвітські манери на льоту, заявила, що пишатиметься тепер знайомством із письменником: «Ви тільки уявіть собі, як я казатиму, що маю втіху, що маю честь бути з вами знайома!» «Чи не хочете ви піти з нами до «Опера комік»? — спитала мене дукиня, і я подумав, що це напевно та сама ложа, в якій я бачив її вперше і яка тоді видавалася мені неприступною, як підморське царство нереїд. Проте відповів журним тоном: «Ні, я не ходжу до театру, я втратив особу, яку дуже кохав». Я вимовив ці слова майже зі слізьми на очах, але вперше відчув якусь приємність від цього. Відтоді я почав до всіх писати, що мав велике горе, і відтоді почав про нього забувати.
Коли Жільберта пішла, дукиня Ґермантська сказала мені: «Ви не зрозуміли моїх знаків — це щоб ви не згадували Сванна». Я почав виправдовуватися. «Та я чудово вас розумію; у мене в самої його ім’я вже було на вустах, але я прикусила язика. Жах! Яке щастя, що я вчасно схаменулася! Ви знаєте, Базене, це дуже неприємно», — сказала вона мужеві; аби загладити мою провину, вдала, наче приписує її схильності, властиві усім людям і майже непереборні. «Що ж я на це пораджу? — відповів дук. — Хіба тільки знов занести ці малюнки нагору, якщо вони нагадують вам про Сванна. Не думаючи
про Сванна, ви перестанете про нього й говорити».
Назавтра я дістав, на великий свій подив, два віншувальні листи, один від пані Ґупіль, комбрейки, якої не бачив кілька років і з якою навіть у Комбре розмовляв не більше трьох разів. Вона взяла «Фігаро» у читальні. Отож, як тільки в житті трапляється щось, що викликає якийсь розголос, вісті про це приходять до нас від людей, які давно з нами розійшлися і про яких ми забули, аж нам здається, що вони дуже далеко від нас, десь на краю світу. Забуте однокашництво, яке мало двадцять нагод нагадати про себе, нараз подає ознаки життя, хоча буває й інакше. Наприклад, Блок, чию думку про статтю мені б хотілося знати, не відгукнувся. Щоправда, він прочитав мою статтю, але признався мені в цьому згодом, і то завдяки рикошету. Через кілька років він надрукував у «Фігаро» статтю й одразу повідомив мені про цю подію. Оскільки те, що він уважав за привілей, випало і на його долю, заздрість, яка змусила його вдавати, ніби він не читав моєї статті, зникла немов звіяна вітром, і Блок сказав мені про публікацію, але не так, як хотів би почути від мене про свою: «Я чув, що ти теж написав статтю, але волів не говорити тобі про це, щоб не образити, ми не повинні нагадувати друзям про те, що їх принижує. А писати до газети про шаблюки й кропила, про файв-о-клоки, про святу водицю — це принижує». Його характер не змінився, але стиль став не такий вишуканий, так трапляється з письменниками, які звільняються від манірности; вони мережать уже не символічні поезійки, а беруться за романи, що друкуються в журналі з числа в число.
Аби винагородити себе за Блокову мовчанку, я перечитав ще раз листа пані Ґупіль, проте лист був холодний. Велике панство вдається до певних формул, розставляючи їх час-токіллям. Отож між «Ласкавий панеї» на початку і «будьте певні щодо» наприкінці можуть вириватися крики радості й захвату, схиляючи над частокіллям, як розквітлі кущі, свої духмяні кетяги. Але буржуазна умовність оплітає саму серцевину листа тенетами таких висловів, як от: «ваш заслужений успіх» або — бери вище — «ваш нечуваний успіх». Невістки, вірні засадам доброго виховання і впаковані в корсажі комільфо, уявляють, що виллють душу жалями чи захватом, як напишуть: «Мої найкращі думки». «Моя мама приєднується до мене» — це такий суперлатив, що маслом каші не зіпсує. Опріч пані Ґупіль, написав мені ще хтось, на ім’я Сот-тон, зовсім мені незнайомий. Письмо в нього було звичайне, зате мова чудова. Мене взяла досада, що я не міг з’ясувати, хто ж автор цього листа. Через два дні, вранці, я був потішений, що моя стаття дістала визнання у Берґотта, який не міг читати її без заздрости. Проте моя радість одразу згасла. Бо ж справді, Берґотт не черкнув мені ні слівця. Я запитував себе, чи сподобалася йому моя стаття, і боявся, що не сподобалася. Пані де Форшвіль відповіла мені на те, що Берґотт од неї у захваті і бачить у ній великий талант. Але сказала мені це тоді, як я спав: то був сон. Майже всі відповідають на пекучі для нас питання складними драматизованими твердженнями, в яких виступає багато дійовців, але яким не дожити до завтра.