Як і щастя, іноді нещастя, приходячи до нас запізно, не набирає всього того розміру, якого воно сягнуло б раніше. Так сталося і з нещастям, яким було для мене страшне зізнання Андре. Очевидно, коли погані вісті мають нас засмутити, буває так, що нещастя, під час якоїсь забави, в спокійному перебігові розмови, не зачіпає нас, а ми, обмірковуючи відповідь на тисячу питань, змінені, перетворені, на догоду нашому співрозмовникові, в комусь іншому, захищені на разі в цьому новому житті від почуттів і страждань, яких ми позбулися і до яких вернемося, коли розвіються ці короткі чари, не встигаємо їх сприйняти. Проте якщо ці почуття і страждання надто сильні, ми мимоволі вступаємо в цю зону нового і нетривалого світу, де, міцно ухопившись за своє страждання, не можемо стати іншими; в такому разі слова одразу доходять до нашого серця, втягуючи його в гру. Але з певного часу слова, пов’язані з Альбертиною, наче звітріла трутизна, втратили токсичну силу. Відстань була вже завелика. Як перехожий, який бачить на небі затуманений серпик і думає: «Але ж це величезний місяць!» — я сказав собі: «Як же це так? Істина, якої я так домагався і якої так боявся, це всього лишень кілька сказаних у розмові слів, що їх годі як слід обміркувати, бо ти не на самоті!» А потім, вона справді заскочила мене зненацька, бо я неабияк намучився з Андре. Далебі, я волів би мати більше сили, аби присвятити себе цій істині; вона й досі залишалася зовні мене, бо я ще не знайшов для неї місця у своєму серці. Нам хотілося б, щоб істина відкривалася нам якимись новими знаками, а не першою-ліпшою фразою, подібною до не раз уже чутих чи сказаних нами. Звичка мислити іноді заважає відчуттю живої реальности, прищеплює імунітет проти неї, робить її продовженням думки. Нема такої ідеї, яка б не містила у собі свого ймовірного заперечення, такого слова, на яке б не було слова у відповідь.
У кожному разі вся ця тепер уже не потрібна правда, — якщо вона таки правда, — про життя померлої коханки з’являється, випливаючи з глибин на поверхню, саме тоді, коли нам годі чимось зарадити. 1 тоді (думаючи про іншу жінку, яку ми тепер кохаємо і з якою може статися те саме, бо ті, забуті, нас уже не обходять) ми відчуваємо гострий біль. Ми кажемо собі: «Аби ж то вона, поки живе, могла зрозуміти і здати собі справу, що після її смерти я довідаюся про всі її таємниці!» Але це зачароване коло. Якби, я міг продовжити Альбертинине життя, я б водночас унеможливив відкриття Андре. Це нагадує традиційну погрозу: «Ось побачите, я перестану ваіс кохати!» — таку правдиву і таку безглузду, бо ми б і справді багато виграли, перестаючи кохати, але такого виграшу нам не хочеться. А по суті, це та сама річ. Бо як ми знов бачимо жінку, яку розлюбили, і довідуємося від неї про все, це означає, що вона вже не вона і ми вже не ми: тієї, кого ми кохали, вже немає. Сюди теж прийшла смерть, роблячи все легким і марним. Я снував усі ці думи, закладаючись, що Андре мовила правду, — що не було виключено, — і що до щирости схилили її саме стосунки зі мною, та риса Андрія-Первозваного-в-полях, яку спершу виявила Альбертина. В цьому їй допомагала та обставина, що вона вже не відчувала ляку перед Альбертиною, адже померлі живуть для нас лише короткий час після смерти і по упливі кількох років згадуються як повалені божества, яких можна ображати безкарно, бо ми перестали вірити в їхнє існування. Але те, що Андре втратила віру в Альбертинине існування, могло ще й штовхнути її (так само як і на викриття таємниці, яку вона дала собі слово берегти) на вигадування брехні, щоб опаплюжити свою'уявну спільницю. А, може, небоязкість дала їй змогу врешті відкрити, викладаючи мені це все, правду або вигадати брехню, а все тому, що я видався їй щасливим та гордим і їй захотілося насолити мені? Можливо, вона відчувала роздратування проти мене (одначе придушуючи своє роздратування, поки бачила мене нещасним, невтішним) через мої взаємини з Альбертиною, яким вона, мабуть, заздрила, уявляючи, що я вважав себе за більш привілейованого від неї завдяки цьому щастю, може, недоступному їй або навіть не годному її заздрости. Я не раз чув, як вона говорила різним людям, що в них нездоровий вигляд, бо вони дратували її своїм чудовим здоров’ям, а надто усвідомленням цього здоров’я. Аби досадити їм, вона твердила, що сама почувається чудово і не переставала це повторювати в найкритичнішій стадії своєї хвороби, аж до того дня, коли, переможена близькою смертю, уже не переймалася тим, що щасливі люди — здорові і знають, що їй не жити. Але до того дня було ще далеко. Може, вона гнівалася на мене за щось, про що я не мав поняття, так як колись заповзялася на молодика, чудового знавця спорту, але поза спортом цілковитого невігласа, з яким ми познайомилися у Бальбеку і який жив з Рахиллю. Андре обкидала його болотом, прагнучи спровокувати позов за наклеп, завдяки чому вона могла б закинути його батькові ганебні діяння, яких той не зумів би спростувати. А може, та злість на мене охоплювала її тільки наворотами і стихала, коли вона бачила, який я сумний. Власне, як тільки Андре помічала, що ті, кого вона з іскрами люті в очах прагнула зневажити, убити, розчавити судовим вироком — хай навіть він ґрунтувався на кривосвідченні, — були сумні, покірні, вона одразу гамувала свою ненависть і хотіла їх улестити. Бо вона не була лиха людина, і якщо її потаємна, глибинна натура не виявлялася насправді така мила, як можна було судити з її особливої запобігливости, а видавала радше заздрість і гординю, то третя натура, ще глибша, щира, але зовсім не реалізована, схилялася до доброти й любови до ближнього. Як усі люди, що в певному душевному стані прагнуть до кращого, але, знаючи його лише зі свого прагнення, не розуміють, що спершу треба порвати з теперішнім — подібно до неврастеніків та морфіністів, які дуже хочуть вилікуватися, не відмовляючись проте від своїх маній чи від морфію; подібно до умів релігійних або залюблеників мистецтва, які прив'язані до світського життя і марять про самоту, але уявляють її як стан, що не вимагає розриву з їхнім попереднім життям, — Андре була схильна кохати всіх, але під умовою спершу побачити їх не тріумфаторами або попередньо їх принизити. Вона не розуміла, що повинна була кохати навіть гордіїв і перемагати їхню пиху любов’ю, а не ще більшою погордою. Вона чинила так, як ті хворі, які хочуть вилікуватися з допомогою засобів, що підтримують їхню хворобу, які ті засоби люблять і зараз же перестали б любити, якби їх зреклися. Годі навчитися плавати, стоячи однією ногою на землі.