Повертаючись до відвідин Андре, після визнання своїх стосунків з Альбертиною вона додала, що від’їзд моєї приятельки був викликаний передусім страхом, що подумають її коле-жанки з «ґрона», а також інші знайомі, свідки її життя з молодим чоловіком, з яким вона не побралася. «Я знаю, що ви мешкали у вашої матері, але це справи не міняє. Ви не уявляєте, що таке світ цих дівчат, як вони криються одна від одної, як вони бояться того, що про них говоритимуть. Мені доводилося бачити, як насторожено вони ставилися до хлопців лише тому, що ті були знайомі з їхніми приятельками і могли їм переказати дещо про них. А проте згодом я випадково дізнавалася, що ті дівчата були зовсім інші». Ще кілька місяців тому ці знання, які, очевидно, посідала Андре щодо того, чим керуються у своїх учинках дівчата з гурту, були б для мене чимось безцінним. Можливо, її зізнання пояснювало, чому Альбертина, віддавшись мені в Парижі, відмовила мені перед тим у Бальбеку, де я повсякчас бачився з її приятельками, тоді як я по-дурному вважав це за обставину, сприятливу для нашого зближення. Хто знає, чи якийсь мій відрух довіри до Андре або необережна моя похвальба перед нею, що Альбертина ночуватиме в Гранд-отелі, не схилили останньої, вже готової дозволити мені певні втіхи, як річ цілком природну, змінити постанову і пригрозити мені дзвінком. Але в такому разі вона, мабуть, була доступна багатьом іншим. Ця думка пробудила в мені ревнощі і я сказав Андре, що хочу її про щось запитати. «Ви робили це в нежилому будинку вашої бабусі?» — «О ні, ніколи. Там би нам заважали». — «Хіба? А я думав, мені здавалося...» — «Зрештою, Альбертина любила робити це за містом». — «Де саме?» — «Раніше, коли вона не могла їздити далеко, ми вирушали до Бют-Шамона: вона там знала один дім, або під деревами, де ніхто не ходить. А іноді в Малому Тріаноні, у ґроті». — «Тепер ви самі бачите, як можна вам довіряти. Ви ж менше ніж рік тому присягалися мені, що в Бют-Шамоні нічого не було». — «Не хотілося завдавати вам прикрощів». Як я вже згадував, значно пізніше я зрозумів, що того разу, в день зізнань, Андре навмисне завдавала мені прикрощів. Я збагнув би це одразу, коли вона мені розповідала, бо я б потребував цього твердження, якби ще кохав Альбертину, як давніше. Проте слова Андре не завдали мені досить болю для того, щоб я одразу назвав їх брехливими. Загалом, якщо те, що Андре сказала, було правдою — у перші хвилини я не мав у цьому жодних сумнівів, — то справжня Альбертина, яку я тепер пізнав, відкривши стільки її різних образів, дуже мало відрізнялася від вакханки, яка першого дня з’явилася і виказала себе на бальбецькому молі — так незнане місто, в міру наближення до нього, змінює раз по раз розташування своїх будов, аж поки нарешті розчавлює, змітає найбільший монумент, ще недавно видимий звіддалік; проте коли ми його пізнаємо і можемо скласти точну думку, виявляється, що справжніми пропорціями були саме ті, які відкрилися нам із першого погляду, а всі інші, спостережені потім, були тільки низкою чергових оборонних ліній, якими кожна істота відгороджується від наших очей і які треба форсувати одна по одній, ціною величезних зусиль, перш ніж добратися до середмістя. А втім, оскільки потреба у беззастережній вірі в Альбертинину невинність зникла, адже я страждав тепер менше, то, навпаки, я можу сказати, що це відкриття не завдало мені надмірного болю, а все тому, що з певного часу нав’язану самому собі віру в Альбертинину невинність поступово, непомітно для мене самого, витіснила віра, яка завжди жила в мені, — певність, що Альбертина винна. Я вже не вірив в Альбертинину невинність, бо не відчував більше потреби, палкого прагнення в неї вірити. Кожна віра постає з прагнення, і якщо зазвичай ми не здаємо собі з цього справи, то це тому, що більшість прагнень, що породжують віру, живуть — інакше, ніж у тому випадку, коли я собі втокмачив, що Альбертина невинна, — так довго, як і ми. Перед численними доказами, що підтверджували мою першу версію, я з недоуму віддав перевагу голослівним Альбертининим заявам. Чому я їй вірив? Брехня нерозлучно пов’язана з людською природою. Очевидно, вона відіграє таку саму велику ролю, як пошуки насолоди, яка, зрештою, нею й керує. Ми брешемо, аби убезпечити свою насолоду або честь, якщо викриття цієї насолоди важить на честь. Ми брешемо все життя, брешемо навіть, передусім, а може, тільки тим, хто нас кохає. Адже єдино тільки ці особи змушують нас боятися за нашу насолоду і будять у нас бажання заслужити на їхню пошану. Спершу я був переконаний в Альбертининій провині, і лише моє прагнення повірити їй, вичерпавши в сумнівах усі сили мого інтелекту, завело мене на манівці. Можливо, нас оточують електричні, сейсмічні сигнали, і нам треба лише чесно інтерпретувати їх, аби знати правду про характер якоїсь людини. Хай як мене прибили слова Андре, я все-таки втішився, що реальність підтвердила, нарешті, мої первісні інстинктивні передчуття, а не дешевий оптимізм, під кормигу якого я боягузливо підпав. Я волів, щоб життя стало врівні з моїми передчуттями. Зрештою, передчуття, які я спізнав першого дня на пляжі, коли мені здалося, ніби ці дівчата — втілення розгульних розкошів і гріха, а також під вечір, коли побачив, що Альбертинина наставниця вимагає, щоб ця палка дівчина вернулася до маленької вілли, — так заганяють до клітки хижака, якого ніщо вже, попри всю видимість, не зможе приборкати, — чи не узгоджувалися вони з тим, що казав мені Блок, коли робив землю раєм, показуючи мені універсальність пожадання, від чого мене на кожній прогулянці, при кожній зустрічі дрожі брали? Проте, може, повернення цих перших передчуттів, перевірених, повернення лише нині, було для мене корисне? Поки жило б моє кохання до Альбертини, допоти вони завдавали б мені надто багато мук, і було б легше, щоб від них лишався тільки один слід, вічна підозра того, чого я не бачив, але що повсякчас діялося так близько від мене, а, може, ще й другий слід, попередній, більший: саме моє кохання. Справді, попри всі відмагання мого здорового глузду, хіба обрати і покохати Альбертину не означало пізнати її в усій її огиді? І навіть у ті хвилини, коли стихає недовіра, хіба любов не є її залишком і транспозицією, не є доказом проникливости (незрозумілої навіть для того, хто кохає), оскільки бажання, тягнучись завжди до того, що нам найбільш супротивне, змушує нас кохати ту, хто завдасть нам болю? Напевне, в чарах цієї істоти, в її очах, устах, стані містяться елементи, незнані нам і здольні нас зробити найнещасливішими з людей, отож, відчуваючи до цієї особи симпатію, починаючи її кохати, хай як це виглядає невинно, ми читаємо вже, в різних відмінах, усі її зради і провини.