Коли Андре пішла, пора було вечеряти. «Тобі ні за що не здогадатися, хто був у мене з тригодинною візитою, — сказала мама. — Кажу, тригодинною, а може, ще й більшою. Ця особа прийшла майже водночас з моєю першою гостею, пані Коттар, і бачила, як усі наступні — їх було понад тридцятеро,
— входили і виходили. Попрощалася зі мною допіру чверть години тому. Якби до тебе не завітала твоя приятелька Андре, я б послала по тебе». — «Та хто ж це?» — «Особа, яка нікого не візитує». — «Принцеса Пармська?» — «Направду, мій син розумніший, ніж мені здавалося. Не варто тобі загадувати загадку, бо ти її одразу розгадаєш». — «Вона не перепросила за свою вчорашню холодність?» — «Ні, це було б нерозумно, її перепросинами була візита. Твоя бабуся сказала б, що це дуже гарно з її боку. Здається, близько другої вона прислала лакея дізнатися, чи сьогодні мій день. Йому відповіли, що я приймаю, і тоді вона піднялася до мене». В першу хвилину мені спала думка, якою я не посмів поділитися з матір’ю, про те, що напередодні принцеса Пармська, оточена блискучим товариством, з яким вона спілкувалася тісно і любила розмовляти, відчула при появі моєї матері нехіть, і цю нехіть навіть не намагалася приховати. Гоноровитість, урівноважена згодом вишуканою ґречністю, була цілком у дусі німецьких аристократок, яку, зрештою, перейняли Ґерманти. Але моя мати зрозуміла, як зрозумів і я, що принцеса Пармська просто її не впізнала, і тому не вділила їй уваги, але коли мама пішла, дізналася, хто це був, чи то від дукині Ґермантської, яка її спіткала внизу, чи то зі списку гостей, оскільки швейцари запитували перед входом прізвища, аби їх записати. Принцеса вважала, що було б неввічливо передати моїй матері або сказати їй: «Я вас не впізнала», і дійшла висновку, — і це цілком узгоджувалося з ґречністю німецьких дворів і манерами Ґер-мантів, як,моя перша версія, — що візита, річ виняткова з боку Її Високости, та ще візита кількагодинна, має здатися моїй матері поясненням у непрямий і не менш переконливий спосіб. Так воно й сталося.
Проте мені не хотілося витрачати часу на розповідь моєї матері про візиту принцеси, оскільки я саме пригадав кілька фактів, пов’язаних з Альбертиною, про які я збирався, але забув, запитати в Андре. Як же небагато, зрештою, я знав і мав шанс довідатися про цю історію, а тільки вона мене глибоко цікавила, принаймні, в певні хвилі! Адже людина — істота без певного віку, наділена здатністю молодіти протягом кількох секунд на багато років. Оточена стінами пережитого часу, вона плаває серед них, начебто в якомусь басейні, де рівень води повсякчас змінюється і утримується на висоті то однієї, то іншої доби. Я написав Андре, що хочу її бачити. Вона з’явилася лише за тиждень. Я майже зразу запитав її: «Ви запевняєте, що Альбертина перестала робити ці речі вже під час свого перебування тут, — це означає, що вона покинула мене, аби мати більше свободи, — але ради якої подруги?» — «Нічого подібного. Тут зовсім про це не йшлося». — «Тоді, може, це я став їй зовсім немилий?» — «Навряд. Мені здається, її підбила покинути вас тітка, вона мала намір видати її за цього поганця, ну, знаєте, за того молодика, якого ви прозвали «Я сів маком». Він кохав Альбертину і просив її руки. Бачучи, що ви на ній не одружитеся, вони обидві злякалися, як би занадто довге перебування у вас не знеохотило його до шлюбу. Пані Бонтан, якій молодик набридав, викликала Альбертину. Альбертина потребувала стрия і дядини, і коли вони поставили питання руба, втекла від вас». У ревнивому засліпленні мені ніколи не спадало на думку таке пояснення втечі. Я схибнувся на Альбертининій схильності до жінок і на стеженні за нею. Я забув, що по якомусь часі пані Бонтан могло здатися дивним те, що із самого початку шокувало мою матір. У кожному разі, вона мала підстави побоюватися, як би це не шокувало жениха, якого вона мала про запас, якщо не дійде до шлюбу зі мною. Альбертина, всупереч давньому передбаченню матері Андре, знайшла собі добру, міщанську партію. І коли Альбертина надумала піти до пані Вердюрен, коли відбула з нею секретну розмову, коли вона гнівалася на мене, що я пішов на вечір, не попередивши про це, то мета інтриги її та пані Вердюрен полягала в тім, аби звести її не мадемуазель Вентейль, а її кузеном, який кохав Альбертину і якому пані Вердюрен, знаходячи в цьому задоволення своїх матримоніяльних планів, яке дивує у певних родин, поки не ввійде в їхню ментальність, — дозволяла взяти собі безпосаж-ну. А я забув і думати про цього кузена, який, може, давав їй першу науку і завдяки якому вона вперше поцілувала мене. Словом, уявлення, яке я склав про Альбертинині переживання, треба було або замінити іншим, або накласти одне на інше, бо хто знає, чи одне не виключало інше: потяг до жінок не перешкоджав заміжжю. Чи справді заміжжя було причиною її утечі, і вона не сказала мені про це, аби не здаватися залежною від тітки або не змушувати мене одружуватися? До мене почало доходити, що система численних причин одного й того самого вчинку, уживана Альбертиною у стосунках із подругами, коли вона кожній давала зрозуміти, що прийшла ради неї, була нібито штучним, вигаданим символом різних аспектів, яких прибирає цей учинок залежно від нашої точки зору. Подив і якийсь сором на думку, що я ніколи не усвідомлював, що Альбертина була в мене у фальшивому становищі, яке могло не подобатися її тітці, — цей подив був не перший і не останній у моєму житті. Коли я намагався зрозуміти взаємини, які склалися між двома людьми, а також породжені цим проблеми, то стільки разів мені доводилося чути когось третього, хто викладав мені свою власну точку зору і помічав те, що, може, спричинило кризу! І якщо вчинки такі непевні, то з якого дива самі люди теж не були б такими? Визнаючи правоту за тими, хто твердив, що Альбертина була пройда, яка намагалася вийти за того чи того чоловіка, неважко було уявити собі, як би вони відгукнулися про її життя в мене. А проте вона була, на мою думку, жертва, може, жертва, не зовсім невинна, але тоді провина її була в іншому, а саме — в поганих нахилах, але про це мовчок..