Я, хоч, може, і не був одним із цих людей, але тепер, після Альбертининої смерти, став на порозі таємниці її життя. Між іншим, хіба нескромність, яку виявляють лише тоді, коли земне життя якоїсь людини добігло кінця, не свідчить про те, що ніхто по-справжньому не вірить у життя майбутнє? Якщо ця нескромність справжня, ті, хто її виявляє, повинні остерігатися, що це їм візьме за зле та людина, якої вони так боялися, коли вона жила, що глибоко ховали цю таємницю. Якщо нескромність уявна, вони повинні боятися гніву померлого ще більше, коли вірять у небо. Але ніхто в нього не вірить.
Цілком імовірно, що в Альбертининому серці розігрувалася довга драма між двома намірами: залишитися чи покинути мене, причому щоб утеча була спровокована або тіткою, або згаданим молодиком. Проте найважливіше для мене було те, що Андре, не маючи вже причин що-небудь від мене приховувати про Альбертинині норови, присягалася, що не було нічого такого між Альбертиною, з одного боку, і мадемуазель Вен-тейль та її приятелькою — з другого (Альбертина ще не розібралася у своїх власних уподобаннях, коли знайомилася з цими молодими жінками, а ті з обави, що, скоряючись потягові, можуть помилитися, — такий страх викликає стільки ж помилок, як і сам потяг, — вважали її за дуже вороже налаштовану проти цих справ. Згодом, може, вони довідалися про збіг своїх смаків, але тоді вони вже знали надто добре Альбертину, та й вона встигла їх чудово пізнати, щоб усі вони могли думати робити це разом.)
Загалом я й досі не розумів, чому Альбертина мене покинула. Якщо жіноче обличчя не охопити поглядом, безсилим припасти до всієї цієї рухливої поверхні, не охопити губами і вже, принаймні, пам’яттю, затемненою ще й хмарами залежно від суспільного стану жінки, від висоти, на якій стоїш ти сам, то яка ж густа заслона розмежовує її вчинки та спонуки! Спонуки чаяться т?к глибоко, що їх нам не видно, і в додатку, опріч відомих нам учинків, породжують інші, часто абсолютно протилежні тамтим. У яку добу не бувало державного мужа, шанованого друзями як святого, а потім виявлялося, що той падлючив, обдирав державу, зраджував батьківщину? Як часто великого магната обкрадав інтендант, якого він виховав і вважав за порядну людину і який, може, навіть колись ним був! Наскільки ж та заслона, що приховує чужі спонуки, непроникливіша, якщо ми кохаємо жінку! Вона затемнює наше уявлення про неї та про її вчинки, а вона, відчуваючи, що її кохають, перестає раптом цінувати те, що раніше вважалося за подарунок долі. Можливо, під впливом нашого почуття до неї вона прикидається байдужою до долі у сподіванні, що, змушуючи нас терпіти, виграє ще більше. Певну ролю в цьому може відігравати ще й бажання по-торгуватися або навіть якийсь конкретний факт з її життя, якась інтрига, якої вона не звірила нікому з побоювання, щоб та не дійшла до нас, хоча багато людей могли б її здобути, якби прагнули цього так само палко, як ми, зберігаючи при цьому більше спокою і викликаючи в зацікавленої менше підозр, — інтрига, мабуть, комусь відома, але відома тому, кого ми не знаємо і не потрапили б віднайти. Серед різних чинників, які викликають незбагненне ставлення до нас, треба враховувати ще й дивацтва характеру, які штовхають людину — чи то з недбальства до своїх інтересів, чи то з ненависті, чи то з любові до свободи, чи то з раптового вибуху гніву, чи то зі страху перед тим, що подумають інші — робити зовсім протилежне тому, чого ми сподівалися. А потім існують ще й різні середовища, системи виховання, які ми не враховуємо, оскільки, розмовляючи удвох, згладжуємо їх словами, але які виникають знову, коли ми залишаємося самі, і керують учинками кожної особи з точки зору такої відмінної, що справжня їхня зустріч стає неможливою.
«Але ж, люба моя Андре, ви знову говорите неправду. Пригадуєте (ви самі це мені сказали, я телефонував вам напередодні, пам’ятаєте?), як кортіло Альбертині піти на прийом до Вердюренів, де мала бути мадемуазель Вентейль, приховуючи це від мене як щось, чого я не повинен був знати?» — «Так, тільки Альбертина не мала поняття, що туди збирається мадемуазель Вентейль». — «Тобто як? Ви ж бо самі мені сказали, що за два дні перед тим вона бачила пані Вердюрен. Андре, навіщо нам ошукувати одне одного? Якось уранці я знайшов у покої Альбертини цидулку від пані Вердюрен, у тій цидулці вона просила її не спізнюватися на чаювання». — І я показав Андре сю цидулку; в останні дні перед утечею Франсуаза навмисне поклала цидулку на самому верху серед Альбертини-них речей, аби я її побачив, і я тепер з жахом думав, що поклала вона її там на те, аби підсунути Альбертині думку, що я порпаюся в її паперах, чи, принаймні, дати їй взнаки, що я ту цидулку читав. І я не раз загадувався: чи не ця підступна інсценізація неабияк уплинула на Альбертинине рішення покинути мене, коли вона переконалася, що нічого більше не може від мене приховувати, і відчувала себе знеохоченою, переможеною. Я показав Андре цидулку: «Я не відчуваю жодної скрухи, мене виправдує моє родинне почуття... «Ви добре знаєте, Андре, що вона завжди мовила про приятельку мадемуазель Вентейль як про свою матір, як про свою сестру». — «Але ж ви не так зрозуміли цю записку! Пані Вердюрен хотіла звести Альбертину у себе вдома не з приятелькою мадемуазель Вентейль, то був жених «Я сів маком», «родинне почуття» — це почуття, яке плекала пані Вердюрен до цього поганця, а поганець таки її кузен. Правда, у мене склалося враження, що Альбертина згодом довідалася, що має прийти мадемуазель Вентейль; пані Вердюрен могла їй мимохідь про це повідомити. Думка про те, що вона знов побачить давню приятельку, мабуть, радувала Альбертину, нагадувала їй про любу минувшину, от як раділи б ви, якби мали піти туди, де, як вам сказано, буде Ельстір, але не більше, навіть менше. Ні, якщо Альбертина не сказала вам, чому їй хочеться туди піти, то лише тому, що там була призначена репетиція, на яку пані