Вердюрен запросила небагато осіб, і серед них того кузена, якого ви бачили в Бальбеку. Пані Бонтан зводила його з Альбертиною, і вона хотіла з ним побалакати. То був неабиякий шельма... Зрештою, не треба дошукуватися стількох причин. Один Бог відає, як я любила Альбертину і яке це було добре створіння. Надто вона припала мені до душі відтоді, як перехворіла тифоїдною гарячкою (за рік перед тим, як ви з нами всіма познайомились), вона стала справжнім паливодою. Раптом її брала нехіть до всього, хай би що робила, тож треба було все міняти, і то притьмом, мабуть, вона й сама не знала, з якого дива. Пам’ятаєте той рік, коли ви вперше прибули до Бальбека, коли ми з вами познайомилися? Одного чудово дня вона веліла прислати їй телеграму з викликом до Парижа, і ми ледве здужали спакувати її валізи. А вона ж не мала жодного приводу, щоб їхати. Всі причини, які вона наводила, були вигаданими. Адже в Парижі її чекала нудота. Ми залишалися в Бальбеку. Грали ще в ґольф, і навіть змагання за великий кубок, які її так тішили, не були завершені. І вона б, напевно, його виграла. Треба було провести на узмор’ї якийсь тиждень. А вона рвонула звідси з копита. Згодом я часто з нею про це розмовляла. Вона признавалася, що й сама не знає, чому їй заманулося поїхати; може, затужила за містом (подумайте, чи можна затужити за таким містом, як Париж?), може, їй увірився Бальбек, їй ввижалося, ніби з неї кпили». Те, що я почув від Андре, було слушно остільки, оскільки різниця між умами пояснюється розбіжністю вражень різних людей від одного і того самого твору, а різниця у чуттєвих сприйманнях дозволяє зрозуміти, чому ми не вміємо переконати тих, хто нас не любить; існує також різниця між характерами, особливостями певного характеру, від яких залежить поведінка. Врешті я перестав думати про це пояснення і примирився з тим, що так важко в житті осягнути правду. Тоді я й помітив, що Альбертина хотіла піти до пані Вердюрен і приховувала це від мене. Я не помилився. Та коли ось так ми схопимо один факт, інші, показуючи нам тільки свою видимість, — наче злий бік килима, реальний злий бік учинку, інтриги чи сердечної справи, — вислизають від нас, і ми бачимо єдино процесію пласках силуетів, про які говоримо собі: це те, а це оте; це через неї, а це через ту. Звістка про те, що там мала бути мадемуазель Вен-тейль, здавалося, пояснювала все, тим паче що Альбертина, випереджаючи хід подій, сама мені про це сказала. А згодом хіба вона не відмовилася присягтися мені, що присутність мадемуазель Вентейль зовсім не справила їй задоволення? А щодо цього молодика, я пригадав усе, що мені випало з пам’яти. В той час, коли Альбертина мешкала в мене, я спіткав його випадково, і він був зовсім інший, ніж у Бальбеку — вишукано ґречний, майже сердечний. Прохав дозволити відвідати мене, на що я не пристав з багатьох причин. Тепер я зрозумів, що, знаючи про перебування Альбертини під моїм дахом, він хотів зі мною заприязнитися, аби її викрасти, і дійшов висновку, що він лайдачисько. Коли я побачив уперше твори молодика, я все ще думав, що йому так хотілося прийти до мене лише через Альбертину, і, не збираючись йому дарувати цього, згадав, що я поїхав колись до Донсьєра, щоб провідати Сен-Лу, а насправді тому, що кохав дукиню Ґермантську. Правда, справа там була зовсім інша: Сен-Лу не кохав дукині Ґермантської, отож з мого боку то було якесь лукавство, проте аж ніяк не підступність. Але потім я подумав, що ніжність, яку ми відчуваємо до того, в чиїх руках предмет нашого бажання, ми відчуваємо й тоді, коли посідач цього предмета любить його ради себе самого. Безперечно, в такому випадку треба боротися проти дружби, бо така дружба веде прямісінько до зради. Я гадаю, що сам я завше так роблю. Але про тих, хто не має на це сили, годі сказати, що вони відчувають до посідача якусь приязнь, тоді як у них чаїться лише підступність. У них ці почуття щирі і тому виявляються дуже палко, через що, коли зрада вже сталася, одурений муж чи коханець може сказати тоном враженої й обуреної людини: «Якби ви чули, як цей лотрись-ко повсякчас запевняв мене у своїй прихильності!» Якщо у людини крадуть її скарб, то це ще можна зрозуміти. Та якщо при цьому відчувають сатанинську потребу спершу присягатися їй у своїй приязні, то це вже крайня межа підлоти та зле-дачіння. Ба ні, тут не було упивання своїм зледачінням, як не було навіть свідомої брехні. Та сердечність, яку того дня виявив до мене Альбертинин псевдонаречений, мала ще одне виправдання, бувши чимось більшим, аніж проста закоханість у мою подружку. Зовсім недавно він почав усвідомлювати себе й видавати за творчу людину. Спорт, гулі поступилися місцем перед іншими інтересами. Коли він дізнався, що мене цінували Ельстір та Берґотт, та до того ще й Альбертина, мабуть, передавали йому мої літературні враження, з яких вона висновувала, що я теж міг би писати, то я зробився для нього (для нової людини, за яку він сам себе тепер мав) цікавим, з ким би він охоче зблизився, кого б прагнув втаємничити у свої проекти, а може, й попросив би познайомити з Ельстіром. Отже він був щирий, набиваючись до мене на гостину, клянучись у симпатії до мене, якій його творчі інтереси в поєднанні з відблиском Альбертини набирали рис правдивости. Але, звісно, не лише задля творчих інтересів він аж реґнув потрапити до мене, хоча б для цього йому довелося кинути все на світі. Але цей останній привід, значення якого полягало майже виключно у доведенні двох попередніх до ступеня пароксизму пристрасти двох попередніх, був, може, навіть невідомий йому самому, тоді як ці два існували насправді, так само як могла насправді існувати в Альбертини, коли її потягло на репетицію до пані Вердюрен, цілком пристойна втіха, яку їй заповідала зустріч із подругами дитинства, для неї ледащицями не більшими, ніж вона сама, з якими їй хотілося побалакати, показати їм своєю присутністю, що бідна дівчинка, якою вони колись її знали, тепер бувальниця вишуканого салону, а може, і втіха послухати Вентейлеву музику. Якщо це все не розминалося з правдою, то рум’янець на Альбертиненому личкові, коли я згадав про мадемуазель Вентейль, пояснювався тим, що вона хотіла від мене приховати ранок у пані Вердюрен і план одруження, про який я теж не повинен був довідатися. Відмовляючись тоді клястися в тому, що зустріч того дня з мадемуазель Вентейль не була б для неї втіхою, Альбертина посилила мою муку, утвердила мене в підозрах, але нині, озираючись назад, я мусив визнати, що їй хотілося бути щирою, хотілося саме тому, що йшлося про справу невинну. Проте ще зоставалася розповідь Андре про їхні стосунки з Альбертиною. Навіть якби за викриттями Андре стояла тільки вигадка, спрямована на те, щоб я не почувався щасливим і вищим за неї, хіба я не міг би припустити, що вона дещо прибільшувала те, що в неї було з Альбертиною, зате Альбертина, через свою стриманість, трохи применшувала те, що було в неї з Андре, по-єзуїтському використовуючи певні дефініції, які я тулив зовсім безглуздо, і я дійшов висновку, що її стосунки з Андре не такі, в яких їй треба було признатися, і що вона, відкидаючи їх, не брехала. Та й навіщо думати, що дурила мене, мабуть, вона, а не Андре? Правда і життя важкі, я не здолав їх добре пізнати, і в мене ли