Розділ третій
Поїздка до Венеції
Мати повезла мене на кілька тижнів до Венеції, і — оскільки краса може полонити і в коштовних і в простих речах, — на мене наринули відчуття, які мене часто опановували в Комбре, але інакші та яскравіші. Коли о десятій ранку покоївка приходила відчиняти віконниці, я замість чорного мар-муру, яким у сонячному блиску ставав лупаковий дах церкви святого Іпарія, бачив золотого янгола дзвіниці святого Марка. Янгол, жбухаючи ясотою, аж очі сліпли, вістив мені своїми широко розгорнутими крильми про те, що через годину, коли я вийду на ГГяцетту, я спізнаю радість куди більшу, ніж та, яку його послано колись голосити людям доброї волі. Довго ніжачись у постелі, я нічого не бачив, опріч нього, але ж світ — це тільки величезний сонячний циферблат, на якому один-єди-ний освітлений витинок показує час. І першого ж ранку мені пригадалися комбрейські склепики на Церковному майдані, які, власне, замикалися, коли я йшов на недільну месу, а на ринку вже сильно пахло нагрітою соломою. Але другого дня, прокинувшись, я уздрів щось, що змусило мене встати (бо воно посіло в моїй пам’яті і в моїх прагненнях місце комбрейсь-ких споминів), — то були враження від першого виходу у Венеції, де повсякденність не менш реальна, ніж у Комбре, де, як недільного комбрейського ранку, гарно було пройтися святковою вулицею, тільки тут вулиця була з шафірової води, торга-ної теплим подмухом, і такої відпорної барви, що мої втомлені очі могли на ній спочивати, не боячись, що вона споловіє. Так само, як добрі комбрейці з Пташиної вулиці, мешканці цього нового міста виходили з осель, витягнутих у ряд уздовж пішоходу, але тільки замість домів тут були, кидаючи під ноги ве-неційцям куці тіні, палаци з порфіру та яспису, зі склепистими одвірками, над якими голова якогось бородатого божка (ламаючи лінію, як дверні молотки в Комбре) надавала густоти тіні, але не на землі, а на чудовій блакиті води. П’яцца мала свою тінь, схожу на ту, яку в Комбре відкидала маркіза над крамницею новинок і вивіска перукаря, тільки що була вона в дрібні блакитні квіточки, які розсівав на пустельну сонячну бруківку барельєф ренесансного фасаду, але тільки тоді, як сонце немилосердно пекло, у Венеції, як і в Комбре, доводилося опускати, на березі каналу, штори. Але тут штори висіли між чотирилопатевим листям і крутим галуззям готичних вікон. Саме так виглядали вони в нашому готелі, перед балюстрадою якого моя мати чекала на мене, дивлячись на Канал з терпеливістю, якої ніколи раніше не виявляла в Комбре, коли, покладаючи на мене надії, яких я пізніше не виправдав, приховувала від мене, як сильно вона мене любить. Тепер вона усвідомлювала, що її вдавана холодність уже нічого не може змінити, і ніжність, з якою вона до мене ставилася, була як ті заборонені страви, які дозволяють хворим тоді, коли з’ясовується, що вони невиліковні. Звичайно, непоказні деталі, які вирізняли вікно в кімнаті тітки Леонії, повернуте на Пташину вулицю, його асиметрія через нерівні відступи від сусідніх вікон, надмірна висота дерев’яного парапета й загнута штаба, якою відчинялися віконниці, штора з блакитного блискучого атласу, перев’язана посередині стьожками, — все те було і в нашому венеціанському готелі, звідки чулися такі особливі і виразні слова, завдяки яким ми здалеку розпізнаємо оселю, куди приходимо снідати, а загодом вони зостаються в нашій пам’яті як доказ, що цей дім був якийсь час нашим; проте у Венеції, інакше, ніж у Комбре і майже всюди деінде, місія свідчити про це була повірена не речам найпростішим, ба навіть найбридкішим, а напіварабській стрілчастій арці фасаду, яка відтворюється в усіх зібраннях гіпсових виливок і в усіх підручниках з історії мистецтва серед шедеврів середньовічної архітектури; ще геть-то здалеку, ледве минувши Сан-Джорджо-Маджоре, я помічав цю стрілчасту арку, яка одразу ж помічала й мене і злетом ламаних рамен додавала своєму вітальному сміхові гожість погляду, зверненого більше догори і майже загадкового. Моя матір за балюстрадою з кольорового мармуру читала в очікуванні мене, опустивши на обличчя вуалетку такої ж нестерпної для мене білоти, як її сивина, бо я знав, що, ховаючи сльози, вона оздобила так свій солом’яний брилик не на те, щоб виглядати перед мешканцями готелю «ошатнішою», а радше бажаючи здаватися мені менш заглибленою у жалобу, не такою сумною, майже втішеною після бабусиної смерти; оскільки, не впізнавши мене в першу мить, якби я погукав її, сидячи в ґондолі, вона посилала мені від самого серця любов, яка зупинялася тільки там, де не було вже опори на поверхні її палкового погляду, який вона наближала до мене що було змоги і силкувалася підняти високо, на кінчиках губів, випнутих ув усміхові вперед, ніби для поцілунку, в обрамленні і під балдахіном ще непомітнішого усміху стрілчастого склепіння, осяяного полуденним сонцем — то це готельне вікно спливає в моїй пам’яті медом усього, що водночас з нами, обік нас поділяло години, які видзвонювали як для нас, так і для всього; і, якщо, попри його чудові рямини, це славне вікно є якимось близьким образом генія, який провів би разом із нами місяць канікул, ставши за цей час трохи не нашим другом; якщо за кожним разом, бачучи в музеї гіпсовий виливок цього вікна, я мушу стримувати сльози, то це тому, що воно говорить мені щось, що може мене найбільше розчулити: «Я дуже добре пам’ятаю твою матір».